У тому містечку, що притулилось на краю світу, немов остання порошинка на карті, час плинув не за годинами, а за порами року. Він застигав у люті зими, відтавав із дзюрчанням у весняну розмоклу путь, дрімав у спеці літа й сумував дощовими осенями. І в цьому повільному, тягучому потоці тонуло життя Оксани, яку всі кликали просто Ксюшею.
Ксюші було тридцять, і її життя здавалося безнадійно втопленим у багні власного тіла. Вона важила сто двадцять кілограмів, і це була не просто вага це була ціла фортеця, зведена між нею та світом. Фортеця з плоті, втоми й тихого розпачу. Вона підозрювала, що корінь її біди десь усередині, якась поломка, хвороба, порушення обміну речовин. Але їхати до лікарів у обласний центр було неможливим далеко, соромно дорого й, здавалося, марно.
Працювала вона нянечкою у міському дитячому садочку «Сонечко». Її дні були наповнені запахом дитячої присипки, вареної каші та завжди мокрої підлоги. Її великі, неймовірно добрі руки вміли і втішити заплакану дитину, і спритно застелити десяток ліжок, і витерти калюжу, не викликаючи в маляти почуття провини. Діти її обожнювали, тяглися до її мякості й спокійної ласки. Але тихий захват у очах трирічних слабка плата за ту самотність, що чекала на неї за воротами садочка.
Жила Ксюша у старому, восьмиквартирному будинку, що залишився ще з радянських часів. Дім ледве дихав, скрипів балками вночі й боявся сильного вітру. Два роки тому її назавжди покинула мати тиха, зморена жінка, що поховала всі мрії в стінах цієї хрущовки. Батька Ксюша не памятала він зник з їхнього життя давно, залишивши після себе лише пильну порожнечу й стару фотокартку.
Побут її був суворим. Холодна вода, що дзюрчала іржавими струмочками з крана, туалет на дворі справжня крижана печера взимку, і духоти літньої спеки в кімнатах. Але головним тираном була піч. Взивку вона жерла дві повні машини дров, висмоктуючи з її скромної зарплатки останні гроші. Ксюша проводила довгі вечори, дивлячись на вогонь за чавунними дверцятами, і здавалося, що піч пожирає не тільки поліна, а й її роки, сили, майбутнє, перетворюючи все на холодний попіл.
І от одного вечора, коли сіруваті сутінки затопили її кімнату тугою, сталося диво. Не гучне, не пафосне, а тихе, пошарпане, як тапочки сусідки Наді, що раптом постукала у її двері.
Надя, прибиральниця з місцевої лікарні, жінка з обличчям, зморшкуватим від турбот, тримала в руках дві хрусткі купюри.
Ксюш, прости, ради Бога. Тримай. Дві тисячі. Не давалися мені вони, прости, бурмотіла вона, втискуючи гроші в долоню Ксюші.
Ксюша лише здивовано дивилася на гроші, борг за які вона вже давно списала в думках.
Та годі, Надю, чого вже Не треба було турбуватися.
Треба! гаряче перебила сусідка. Я тепер при грошах! Слухай сюди
І Надя, знизивши голос, ніби повідомляючи страшну державну таємницю, почала розповідати неймовірну історію. Про те, як до їхнього містечка нагрянули узбеки. Як один із них, підійшовши до неї, коли вона підмітала вулицю, запропонував дивний і страшний заробіток пятнадцять тисяч гривень.
Громадянство їм, бач, треба, терміново. Ось і їздять по таких наших дірах, наречених шукають. Фіктивних, для шлюбу. Вчора от мене розписали. Не знаю, як вони там у ЗАГсі домовляються, чи гроші дають, але все швиденько. Мій, Рустам, зараз у мене сидить, «для виду», як стемніє піде. А моя Тетянка теж погодилася. Їй нову куртку купити, а то зима на носі. А ти чого? Диви, який шанс. Гроші потрібні? Потрібні. А заміж хто тебе візьме?
Остання фраза прозвучала не зі зла, а з гіркою, побутовою прямотою. І Ксюша, відчувши, як звичний біль знову кольнув під серцем, подумала лише секунду. Сусідка була права. Справжнього заміжжя їй не світило. Женихів не було, немає й не передбачалося. Її світ обмежувався стінами садочка, магазину й цієї кімнати з ненаситною піччю. А тут гроші. Цілих пятнадцять тисяч. На них можна купити дров, можна нарешті поклеїти нові шпалери, щоб хоч трохи розігнати сум цих вицвілих, пошарпаних стін.
Гаразд, тихо сказала Ксюша. Я згодна.
Наступного дня Надя привела «кандидата». Ксюша, відчинивши двері, ахнула й мимоволі подалась назад, бажаючи сховати свою масивну постать. Перед нею стояв юнак. Високий, стрункий, з обличчям, яке ще не торкнулася життєва суворість, з великими, дуже темними й неймовірно сумними очима.
Господи, та ж він зовсім хлопчина! вирвалося в Ксюші.
Юнак випрямився.
М
