Син випадково побачив заповіт матері й вигнав її з дому: «Збирай речі, ти їдеш»
Ярослав Шевченко дивився на екран ноутбука, немов уві сні. Електронного листа від адвоката він не очікував своїми очима. Перед ним був заповіт його матері – папір, що мав бути таємним, але завдяки чиєйсь помилці опинився у нього. Гнів і рішучість спалахнули у грудях. Він схопив телефон, щоб розібратися зі зрадою, яка, як йому здавалося, розбила все, що він знав про свою родину.
«Даріє, – коротко кинув Ярослав своїй помічниці, – з’єднай мене з адвокатом, потім з риелторкою Ганною Лисенко, і нарешті – з моєю матір’ю. Саме в такому порядку». Дарія, яка працювала з Ярославом десять років у його будівельній компанії у Львові, знала: його терпіння краще не випробовувати. Вона миттю набрала адвоката, поки Ярослав, стиснувши зуби, дивився у вікно, де за снігопадом ховалось місто. Він пообіцяв собі, що так це не залишиться.
Коли адвокат відповів, Ярослав не стримався: «Тарасе, що за безлад?! Замість того, щоб відправити заповіт матері, ви надіслали його мені!» Адвокат почав бурмотати вибачення, але Ярослав, виливши лютість, перервав його. Він відкинувся у кріслі, споглядаючи завірюху за вікном, намагаючись осмислити прочитане. Наступний дзвінок – до Ганни Лисенко, риелторки. «Ганно, мені потрібно, щоб усе було готове сьогодні, – сказав він твердо. – Якщо не впораєтесь, знайду того, хто зможе». Її впевнена відповідь трохи заспокоїла його. «Добре, сьогодні о п’ятій», – затвердив він.
Потім Ярослав наказав Дарії з’єднати його з матір’ю. «Мамо, – почав він, ледве почувши її голос, – два моменти. Перше: твій адвокат помилково надіслав мені твій новий заповіт. Друге: збирай речі. Ти виїжджаєш з мого дому. Сьогодні». Його мати, Надія Степанівна, яка жила у його просторих покоях на околиці Львова вже рік, завмерла. «Ярославе, будь ласка, якщо це через заповіт, дай мені пояснити…» – голос її тремтів, але він перервав: «Пояснення не потрібні. Будь готова до четвертої». Він поклав слухавку, залишивши матір у розпачі.
Надія складала речі, і сльози падали на валізу. Вона не могла повірити, що її син, який завжди був її опорою, виганяє її. Рік тому, коли артрит зробив її життя нестерпним, Ярослав наполіг, щоб вона переїхала до нього. Він піклувався про неї, наймав лікарів, оточував комфортом. А тепер, через заповіт, вона боялася, що втратила його любов. Вона хотіла пояснити, що її рішення було спрямоване на турботу про інших дітей, але Ярослав не дав їй шансу.
У заповіті Надія залишила свій старий будиночок у селі та заощадження молодшим дітям – Олені та Івану, які ледве зводили кінці з кінцями. Ярославу, успішному та заможному, вона відписала родинні реліквії: хутір біля озера, батькові годинник та альбом з фотографіями діда-фронтовика. Вона думала, що він зрозуміє: для нього ці речі безцінні, адже він завжди цінував пам’ять роду більше за гроші. Але його реакція показала зовсім інше.
О четвертій Ярослав приїхав додому. Мовчки кивнув матері, взяв її валізу і поклав у машину. Вони їхали в тиші, і Надія, зібравши всю свою відвагу, наважилася заговорити. «Ярославе, щодо заповіту…» – почала вона, але він перебив, кинувши погляд: «Так, заповіт. Де будинок і гроші дістаються Олені та Івану, а мені – хутір, татові годинник та старі фото?» Надія кивнула, її голос тремтів: «Так, сину…»
Машина зупинилася біля невеличкого приватного аеродрому, де їх чекав елегантний літак. Ярослав обернувся до матері, і його обличчя пом’якшало. «Мамо, я все зрозумів, – сказав він тихо. – Ти знаєш мене краще, ніж я думав. Гроші для мене – ніщо. А ось ці спогади, ці речі – вони безцінні. Ти зробила правильний вибір». Надія аж захлиНадія обняла сина, і в цю мить усі сумніви розвіялися, наче сонячним ранком дим над річкою.
