Випадковостей не буває Після смерті мами минуло майже чотири роки, але Агата досі відчуває гіркоту й невиносну тугу. Особливо пам’ятає той вечір після похорону: батько сидів згорьований, Агата вже втомилася від сліз. У їхньому просторому, добротному будинку стояла гнітюча тиша. Агаті було шістнадцять, і вона чудово розуміла, як важко їм з татом змиритися з втратою, адже утрьох вони були щасливою родиною. Іван обійняв доньку за плечі й сказав: – Треба якось жити далі, доню, будемо звикати… Час минав. Агата закінчила медичний коледж і нещодавно почала працювати фельдшером у рідному селищі. Жила сама у домі, бо рік тому батько одружився вдруге й перебрався до сусіднього села. Вона не ображалася на нього й не засуджувала – життя є життя, й сама колись вийде заміж. А тато ще молодий. Сьогодні у її тата, єдиної рідної людини, день народження. – Привіт, татусю! – радісно посміхнулася Агата, вони щиро обійнялися у дворі, а вона вручила подарунок. – З днем народження! – Привіт, моя хороша, заходь, стіл уже накритий, – і вони увійшли до хати. – Агата, ти, ну нарешті, – з кухні вийшла Катя, тепер її мачуха, – а то мої діти вже зголодніли. Іван уже рік жив із новою родиною. У Каті тринадцятирічна донька Ріта – вередлива й зла, син – десятирічний хлопець. Агата буває тут рідко – це другий раз за рік, на витівки Рітки намагається не зважати, а її мама й не пробує зупиняти донечку. Після привітань Катя почала розпитувати Агату. – У тебе є хлопець? – Є. – Весілля не плануєте? Агата трохи зніяковіла від прямоти Кати. – Побачимо, – не стала розповідати вона. – Розумієш, Агато, – Катя натягнуто посміхнулася, – ми з твоїм татом вирішили, що більше допомагати тобі не зможемо. У нас велика сім’я і твій тато має дбати насамперед про нас. Ти вже доросла, працюєш – пора йти у своє життя! – Катю, зачекай, – перебив Іван, – мова ж була про інше… Але Катя не дала йому й слова сказати, закричала: – Ти для своєї доньки – банкомат, а ми страждай, так?! Іван винувато мовчав. Агаті стало недобре, вона вийшла у двір, сіла на лавку, намагаючись заспокоїтися – день народження було зіпсовано. Слідом вийшла Ріта й з єхидною посмішкою сіла поряд: – Ти гарна, – Агата криво кивнула. – І на мою маму не ображайся, вона зараз нервова, бо вагітна, – сказала і побігла до хати. Агата встала й вийшла за ворота. Озирнувшись, побачила, що тато стояв на порозі й сумно дивився їй услід. Через три дні до Агати несподівано приїхали Іван із Катею. – О, це несподівано, можливо чаю? – запросила Агата. Катя обійшла дім: – Дім добротний, у селищі таких мало. – Тато з дядьком Миколою сам будував. – Мені з тобою пощастило, – сказала Катя, – ми якраз приїхали поговорити про будинок. Агата одразу насторожилася: – Я свою частку продавати не буду. – Ого, яка розумна! – зло прошипіла Катя. – А ти чого мовчиш, – штовхнула Івана. – Доню, треба це вирішити – у мене велика сім’я, скоро ще дитина… Продамо дім, купиш менший, я допоможу з кредитом, – ледь не плачучи говорив батько. – Тату, що ти таке кажеш? – не вірила донька. – У твого тата тепер інша сім’я, час це зрозуміти! – закричала Катя. – Велика площа для однієї! – Не смій на мене кричати, – піднялася Агата, – і прошу – йдіть геть. Агаті було дуже зле на душі. Так, батько має право на своє життя, але не ціною доньчиної долі. Дім, у якому жила її мама, вона не продасть. Трохи пізніше прийшов Артем, побачивши Агату без настрою, одразу запитав: – Агато, що трапилось? Вона розплакалася в його обіймах, розповіла все. Артем працював у поліції, вмів заспокоїти. – Твій тато хороший, але Катя його заплутала. Не переймайся, щось придумаємо, я підключу друзів-юристів, головне – не підписуй жодних паперів. Удома Іванові було соромно перед донькою. Катя стала вимагати продати дім і розширити житло. Він уже почав розуміти, що помилився. Тут Катя повідомила про вагітність. Якось Іван почув, як Катя телефоном сказала комусь: – Вона не погоджується, доведеться діяти самим! Зустрівшись із Іваном поглядом, відповіла: – Та з подругою говорила, мовляв, ріелтора підшукає, все буде добре – Агата зрадіє, гроші отримає. Проте невдовзі Агату схопив на вулиці незнайомець і силою посадив у машину: – Випадковостей не буває, – сказав він. – Підпишеш документи, забереш гроші й з’їдеш із дому. Інакше – попрощаєшся з життям, а твій тато теж… Але, на щастя, друг Артема Максим стежив за Агатою, все побачив і викликав поліцію. Зловмисників спіймали. З’ясувалось, кремезний чоловік був коханцем Каті – саме він справжній батько її ще ненародженої дитини. Вони з Катею хотіли забрати будинок собі. Минув час. Правда перемогла. Іван повернувся додому, розлучився з Катею, зайнявся власною справою. Увечері за столом сиділи троє: Іван, Агата й Артем. – Не переживай, татку, ти ніколи не залишишся сам, – радісно сказала Агата. – Дочко, ти вже заміж виходиш? – усміхнувся Іван. – Я зробив їй пропозицію, – сказав Артем, – вона погодилася, уже заяву подали! – Не хвилюйся, тату, навіть коли переїду до Артема, ми будемо тебе часто навідувати – ми ж неподалік! – Пробач мені, дочко, – Іван зі сльозами подивився на світлину покійної дружини. – Все добре, тату. А далі буде ще краще! Дякую за прочитання, підписку й вашу підтримку. Щастя вам у житті!

Випадковостей не буває

Після смерті матері минуло вже чотири роки, та Зоряна усе ще носила в собі гіркоту і нестерпний сум. Особливо гостро вона відчувала це у той вечір, одразу після похорону. Батько сидів мовчазний, темний від горя, а Зоряна вже вичерпала свої сльози. У їхньому просторому хатньому будинку стояла важка, дзвінка тиша.

Зоряні було шістнадцять, і вона розуміла, як їм із татом важко. Утрьох вони були такими щасливими. Тоді батько, Іван, взяв доньку за плечі й мовив:

Треба якось далі жити, доню. Що поробиш звикаємо

Плине час. Зоряна закінчила училище, стала фельдшеркою, і зовсім недавно пішла працювати у місцеву лікарню. Жила сама у своєму будинку, бо тато рік тому оженився вдруге, і перебрався в сусіднє село. Вона не була на нього ображена і не засуджувала: життя таке, і сама колись вийде заміж. До того ж батько ще молодий.

Зоряна вийшла з маршрутки у гарній сукні та лакованих туфлях. У її тата, єдиної рідної людини, сьогодні день народження.

Привіт, татку, радісно засміялася Зоряна й міцно його обійняла прямо у дворі. Вона вручила йому подарунок з днем народження!

О, моя зіронько, заходь, стіл уже накрито, і вони увійшли в дім.

Зоряна, слава Богу, що приїхала, з кухні визирнула Катерина, тепер її мачуха. Бо мої вже зголодніли.

Іван уже рік жив у новій родині у Катерини є донька-тринадцятирічна Христинка, неспокійна й колюча, а ще десятирічний син Богдан. Зоряна бувала у них рідко, це був лише другий раз за рік, вона намагалася не звертати уваги на підколки Христинки, та й мама її не робила жодних зауважень.

Після вітальних тостів Катерина почала розпитувати Зоряну:

А в тебе вже хлопець є?

Є, скромно відповіла Зоряна.

Ну і коли весілля плануєте?

Зоряна ніяково посміхнулася від прямолінійності мачухи.

Побачимо… ухильно відповіла.

Дивись, доню, Катерина вичавила посмішку, ось що ми з твоїм батьком вирішили: більше допомагати грошима він тобі не буде. Велика сімя, треба всім дбати. Виходь заміж і нехай тебе утримує чоловік, ти вже доросла, працюєш…

Катю, зачекай, перебив її Іван, ми трохи інакше домовлялися: я ж даю Зоряні менше, ніж вам…

Катерина не дала закінчити і закричала:

Ти для своєї доньки банкомат! А ми що маємо страждати?

Іван винувато замовк. Зоряні стало млосно, вона піднялася з-за столу й вийшла у двір, сіла на лавку, щоб заспокоїтись. Свято було зіпсоване.

Услід за нею вибігла Христинка й сіла поруч.

А ти гарна, сказала вона, і Зоряна лише кивнула, не маючи бажання говорити. На мою маму не ображайся, вона зараз вагітна, нервова, хихикнула дівчинка. Мою маму ти ще не знаєш, згодом побачиш, і вона заметушилась назад до хати.

Зоряна підвелася і, озирнувшись, побачила, що тато стоїть на ґанку й дивиться їй услід. Через три дні батько з Катериною несподівано приїхали в гості до Зоряни.

От будь ласка, чайку попємо, запросила вона.

Катерина стояла у середині хати, оцінюючи оком.

Гарна, міцна хата, такі ще пошукати в цьому селі.

Мій тато все власними руками будував із дядьком Миколою, правда ж, тату?

Так, доню, просте діло, для себе.

Ой, як мені пощастило з твоїм батьком, сказала Катерина. Власне, щодо хати ми й приїхали поговорити.

Зоряна одразу заклопотано глянула на гостей і заявила:

Я свою частку продавати не буду. Тут виросла, для мене ця хата найдорожча, глянула просто у вічі Катерині та батьку.

Яка ж ти кмітлива, процідила Катерина крізь зуби. А ти чого мовчиш? підштовхнула Івана.

Доню, треба щось вирішувати. У мене тепер велика сімя, ще й дитина народиться. Продамо дім собі купиш меншу хатину, як не вистачить допоможу кредит узяти, Іван не піднімав очей.

Тату, ти жартуєш? Зоряна не могла в це повірити.

У твого батька вже інша сімя, закричала Катерина, зрозумій, нічого твого тут немає! Витісняйся, і ніхто не питатиме.

Не смійте підвищувати на мене голос, Зоряна встала. Йдіть звідси.

Після відходу гостей душу Зоряни роздирало щось тяжке. Так, батько має право на власне життя, але не її ціною. Цю хату, де колись звучав голос її матері, вона не віддасть.

Вечірньої пори прийшов Артем, і, побачивши Зоряну, навіть розгубився.

Привіт, моя ластівко, ти якась не своя, що трапилось?

Вона кинулася у його обійми й виплакала всі свої болі, після чого розповіла усе від початку до кінця. Артем, працюючи в поліції, завжди вмів тримати себе в руках, заспокоїв Зоряну.

Твій батько добрий чоловік, не піде проти тебе. Це Катерина йому голову заморочила… Не переймайся, щось вигадаємо, підключу друзів-юристів з міста. Головне не погоджуйся продавати свою частку.

Повернувшись додому, Іван не знаходив собі місця. Спочатку у нього з Катериною було все добре, але останнім часом вона злющиє, постійно вимагає грошей, та хоче більшу хату, наполегливо просить продати його будинок. Іван почав шкодувати про свій вибір. Та Катерина нещодавно заявила про нову вагітність.

Йому було соромно перед донькою, захотілося зателефонувати Зоряні, заспокоїти, але, коли вийшов у кімнату, побачив, як Катерина розмовляє телефоном.

Вона впирається, не хоче погоджуватись, зло й роздратовано казала вона, доведеться самій щось придумати…

Почувши його кроки, вона різко обірвала розмову.

З ким це ти, Катю?

Та з подругою.

Не бреши. Ти пропонувала щось придумати…

Це я про гараж, мовляв, його треба продавати, збрехала у відповідь.

Іван повірив, і його неспокій трохи вщух. А Зоряна поверталася з роботи вже в сутінках, осінь. Артем мав зустріти, але не зміг виїхав на виклик. Їй хотілося швидше дістатися дому, але біля хвіртки раптом зупинилась стара синя «Волга». Вийшов кремезний чоловяга, підійшов ближче, несподівано силоміць запхнув її на заднє сидіння. Машина рвонула з місця і зникла у тумані.

Хто ви? Чого хочете? схлипувала Зоряна, крізь сльози. Ви, мабуть, помилились…

Повітря в машині гірчило сміхом.

Випадковостей не буває, спокійно озвався незнайомець. Якщо підпишеш усе, що скажемо, ні з тобою, ні з твоїм татом нічого не станеться.

До чого тут тато?

Через два дні ти підпишеш документи. Отримуєш гроші за дім і геть звідси. Покупець уже знайдений.

Це злочин, я не згодна! Я заявлю в поліцію! і тут відчула гострий біль, удар у щелепу і кров на язику.

Не вразиш нас твоєю поліцією чи своїм Артемчиком, хмикнув дужий. Чим менше пручатимешся, тим краще для тебе.

Вони зупинилися на околиці села, чоловік сунув їй під ліхтариком папери:

Підписуй, тільки не заляпай кровю, завтра ці документи у нотаріуса.

Раптом за ними заблимала синя мигалка «Жигулів» то поліція, ще одна машина іще. Водій рвонув, але в паніці переплутав педалі, і машина скотилася в канаву.

Виявилося, що Артем попередив свого товариша Максима, щоб той глянув за Зоряною ввечері. Помітивши, як її силою посадили в машину, Максим одразу зателефонував Артему, і той підняв на ноги всю місцеву поліцію.

Згодом зясувалося, що кремезний чоловік, котрий напав на Зоряну, був коханцем Катерини, а дитина в її лоні від нього. Разом вони хотіли привласнити дім Івана Катерині дуже подобалась та оселя, та й грошей можна було виручити багато. А вперта Зоряна заважала.

Пройшов час, усе повернулося на свої місця. Іван розлучився з Катериною, повернувся додому. Має невеличкий бізнес продає автозапчастини. Ввечері за столом сиділи утрьох: Іван, Зоряна й Артем. Для Івана стіни цієї хати стали вдвічі ріднішими.

Татку, не журися, самотнім не залишишся! засміялася Зоряна.

Доню, ти, часом, не зібралась заміж?

Я вже зробив пропозицію, втрутився Артем, і вона погодилась, підморгнув він. Подали заяву, весілля вже скоро! молоді глянули одне на одного й розсміялися.

Татку, навіть коли переїду до Артема, ми з тобою часто зустрічатимемось. Ми житимемо зовсім поруч

Ох, доню, прости мені все наламав я дров, Іван глянув на фото покійної дружини зі сльозами в очах.

Та годі, татку. Все буде добре. А буде ще краще.

Дякую, що дочитали, що підтримали. Хай вам щастить у житті!