**Робота над помилками**
«Швидка» мчала містом із увімкненими проблисковими маячками та сиреною. Автомобілі притискалися до узбіч, звільняючи їй середину дороги.
— Татусю, прости мене… Тільки живи, тільки не помирай… — шепотіла дівчина, сидячи біля нош.
Він не чув її. Перед ним постала інша—усміхнена, з очей якої лився м’який, теплий світ. Він хотів летіти до нього, злитися з ним… Але щось тягнуло його назад, щось міцно тримало. Він намагався вимовити: «Відпусти», але не міг. Раптом—удар у груди, і світ згас. Тіло стало важким, наче з каменю. Хіба камінь відчуває біль?
Із темряви поверталися звуки: чийсь плач, голоси, хтось тримав його за руку. Він знову хотів попросити, але в цю мить—провалля, де не було навіть темряви.
***
За день до цього
— Тату, можна я поїду з Олею та Дариною на південь? У Дарининих рідних там свій будинок. Гроші потрібні лише на дорогу та трохи з собою. — Голос доньки був благальним.
Тарас завжди знав, коли вона бреше. Відклав газету й уважно подивився на Мар’яну. Так, брехня—вуха палали, погляд утікав, пальці нервово крутили край спідниці.
— Надовго? — спитав спокійно.
— На два тижні, — оживилася вона. — Море, свіже повітря… Набридло у задушливому місті сидіти.
— З Олею та Дариною, кажеш? — перепитав Тарас.
Мар’яна зрозуміла, що брехню про подруг він розкрив.
— Ти не вмієш брехати. Вчора говорив з Дарининим батьком—вони втрьох їдуть у Карпати.
Лице доньки спалахнуло. Вона підняла очі викликом:
— Я знала, що не відпустиш мене з Василем, тому й збрехала. У нього справді тітка на півдні живе.
— Так і є,—не відпущу, — рівно відповів Тарас. — Кохання? Розумію. Але чи достатньо цього, щоб їхати на море наодинці з хлопцем?
— Я кохаю його! — у голосі Мар’яни пролунала розпач.
— А він тебе? Кохання і бажання—різні речі. Я знаю, що значить, коли хлопець запрошує дівчину подорожувати.
— Значить, не відпустиш?
— Ні. Через місяць у мене відпустка,—тоді і поїдемо.
Мар’яна кусала губи. Тарасове серце стиснулося,—так само робила її мати. Як пояснити, що він не може втратити останнє, що у нього залишилося?
— Тату, будь ласка… Ми лише в потязі будем удвох, а там—у його рідних.
— Ні. Можемо заїхати до них—але через місяць.
— Я не думала, що ти такий…—спалахнула вона. — Могла б і не питати, написати записку та поїхати. Я доросла.
— Але не поїхала,—значить, моя думка для тебе важлива. Послухай її.
— Ми кохаємо одне одного!—ще одна спроба.
— Ти—може й так. А він? Якби кохав, не пхав би тебе на брехню.
— Ти все знаєш? Про нього? Про мене? А сам-то…,—Мар’яна раптом змовкла, усвідомивши, що зайшла надто далеко.
— Саме тому й кажу—сам через це пройшов. За помилки молодості розплачуються все життя.
Мар’яна хлопнула дверима.
***
Скільки років минуло? Наче вчора він умовляв Наталку поїхати у Львів на вихідні. Забув запитати—брехала вона батькам чи ні? Але її відпустили.
Повернулись щасливими. А потім Наталка вступила до університету у Києві, а він залишився, познайомився з Оленою… Забув про Наталку, про свої обіцянки. Хоча ні—ніколи не казав їй «кохаю».
А потім вона повернулася—вагітна. Він злякався не за неї, а за те, що втратить Олену. Його слова про аборт, крики: «Чому раніше не приїхала?!» Вона пішла.
Три роки не чув про неї. Одружився з Оленою, купував квитки на море… А потім—дзвінок у двері. Наталка, бліда, з малою дівчинкою.
— Приймеш її? Я поїду… далеко.
Олена спитала: «Твоя?»
Він не заперечив. Дівчинка заплакала. Три дні він один намагався бути батьком. На четвертий Олена повернулася. Намагалася полюбити дитину. А через рік Наталка померла від лейкозу.
Коли Мар’яні виповнилося шість, Олена пішла.
***
Тарас зайшов до кімнати доньки й розповів усе—навіть як вона сиділа у навушниках, вдаючи, що не слухає.
Про матір Мар’яна дізналася, коли пішла Олена.
— Я був молодим, думав—помилки можна виправити. Вона з’явилася так нечасно…
— Є ж контрацептиви, — зняла навушники донька.
— У вісімнадцять не віриш, що деякі помилки—назавжди. Подумай.
Тарас вийшов.
Вранці Мар’яна перша заговорила:
— Ти не зможеш вічно мене рятувати. Це моє життя. Ти не одружувався, бо бояВрешті, він зрозумів—немає сенсу боятися помилок, коли саме вони роблять нас сильнішими, а життя—справжнім.