Мене звати Ганна Соколенко, я мешкаю в Чернівцях, де безтурботна природа обіймає нашу мальовничу Буковину. Ще з дитинства я мріяла стати мамою — це було моїм єдиним, непохитним бажанням. Я виросла в сім’ї з трьох дітей, мама все життя присвятила нам, не працювала, аби піклуватися з любов’ю. Величезна, гамірлива сім’я була моєю мрією. Я не бачила свого життя інакше: затишний дім, наповнений дитячими голосами, сміхом, маленькими кроками. Але доля мала свої плани, і мої мрії розбилися об сувору реальність, залишивши лише уламки надії.
Три довгих роки ми з чоловіком, Дмитром, намагалися зачати дитя. Кожен місяць — нова надія, кожного разу — нова розбита мрія. Я плакала ночами, дивлячись у стелю, а він мовчки обіймав мене, приховуючи свій біль. Нарешті гінеколог виніс вердикт: «Екстракорпоральне запліднення — ваш єдиний шанс». Ми зважилися, і перша спроба подарувала нам диво — нашу донечку, Лізу, якій зараз 14. Я тримала її на руках, крихітну, теплу, і думала: ось воно, щастя. Але хотілося більшого — дати їй братів і сестер, щоб вона росла серед рідних душ, як я в дитинстві.
Через півтора року ми спробували знову. Чотири спроби — чотири удари долі. Кожного разу я вірила: цього разу вийде. Кожного разу я падала в безодню відчаю, коли надії руйнувалися. Після четвертої невдачі я здалася. «Нехай буде так, — сказала я собі, стискаючи кулаки, — у мене одна донька». Мрія вислизала, мов пісок крізь пальці, і біль від цього була нестерпною — гострою, мов ніж у серце. Дивлячись на Лізу, я відчувала провину: я не змогла дати їй те, про що сама мріяла.
Іноді я думаю: якби я не трималася за цей ідеал, не було б цих болісних процедур, цих сліз, цієї порожнечі. Я вимучила себе, своє тіло, свою душу, а Дмитро благав зупинитися раніше. «Ти приведеш себе до краю, — казав він, дивлячись на мої кола під очима. — Я боюся за тебе, за твоє здоров’я». Він бачив, як я тону в депресії, але я не могла відпустити мрію. Тепер я розумію: він був правий, а я була сліпа у своєму впертості.
Наша дочка росте одна. Це моя найбільша печаль. Я хотіла, щоби вона знала радість братів і сестер — їхні витівки, їхню підтримку, їхнє тепло. Але Ліза — єдина, і в цьому є моя біль, мій незакритий гештальт. І все ж, ці труднощі загартували нас з Дмитром. Боротьба за дітей, хоч і невдала, зробила нас сильнішими, як сталь, що викувана в вогні. Ми навчилися цінувати один одного, триматися разом, незважаючи на бурі. Сьогодні ми дивимося вперед, радіємо Лізі — її усмішці, її успіхам. Я не можу сказати, що повністю змирилася з тим, що другого дитини не буде. Мені 42, і я знаю: час минув, шансів майже немає. Але я навчилась жити з цим, хоч і з тихим смутком у серці.
Ми троє — я, Дмитро і Ліза — живемо в гармонії. Наш дім сповнений тепла, хоч і не такого багатоголосого, як я уявляла в дитинстві. Я дивлюсь на доньку і бачу в ній все найкраще від нас: її наполегливість, її доброту, її світло. Вона росте без братів і сестер, і це єдине, про що я жалкую. Я мріяла подарувати їй гамірну сім’ю, де ніхто не самотній, але життя вирішило інакше. І все ж ми щасливі — не ідеально, не так, як у моїх мріях, але по-справжньому. Труднощі не зламали нас, вони спаяли нас в одне ціле, і я вдячна долі за це.
