Мене звати Анна Соколенко, і я живу в Старобільську, де Луганщина зберігає свої давні камені та тихі береги Айдару. З дитинства я мріяла стати матір’ю — це було моє світле, незламне бажання. У нашій родині було троє дітей, мама посвятила себе нам, не працювала, щоб виховати нас з любов’ю. Цей образ — велика, гомінка родина — запав мені в душу. Не могла уявити свого життя інакше: затишний дім, наповнений дитячими голосами, сміхом, маленькими кроками. Але доля розпорядилася по-своєму, і мої мрії розбилися об жорстоку реальність, лишивши тільки скалки надії.
Три довгі роки ми з чоловіком Дмитром намагалися зачати дитину. Щомісяця — нова надія, щоразу — нове розчарування. Я плакала ночами, дивлячись у стелю, а він мовчки обіймав мене, приховуючи свій біль. Нарешті гінеколог виніс вирок: «Екстракорпоральне запліднення — ваш єдиний шанс». Ми зважилися, і перша спроба подарувала нам диво — нашу доньку Лізу, якій зараз 14. Тримала її на руках, крихітну, теплу, і думала: ось воно, щастя. Але я прагнула більшого — дати їй братів і сестер, щоб вона зростала в оточенні рідних душ, як я колись.
Через півтора року ми спробували знову. Чотири спроби — чотири удари долі. Щоразу вірила: цього разу вийде. Кожен раз падала у безодню відчаю, коли надії руйнувалися. Після четвертого провалу вирішила здатися. «Нехай буде так, — сказала я собі, стискаючи кулаки, — у мене є одна донька». Мрія вислизала, мов пісок крізь пальці, і біль від цього була нестерпна — гостра, як ніж у серце. Дивилася на Лізу і відчувала провину: я не змогла дати їй те, про що мріяла сама.
Іноді думаю: якби я не чіплялася за цей ідеал, не було б цих мучительних процедур, цих сліз, цієї пустки. Я виснажувала себе, своє тіло, свою душу, а Дмитро благав зупинитися раніше. «Ти доведеш себе до краю, — казав він, дивлячись на мої кола під очима. — Я боюся за тебе, за твоє здоров’я». Він бачив, як я тонула в депресії, але я не могла відпустити мрію. Тепер розумію: він мав рацію, а я була сліпа у своєму впертості.
Наша донька росте одна. Це моя найбільша печаль. Я хотіла, щоб вона знала радість братів і сестер — їхні пустощі, їхню підтримку, їхнє тепло. Але Ліза — єдина, і в цьому моя біль, мій незакритий гештальт. І все ж ці труднощі загартували нас з Дмитром. Боротьба за дітей, хай і невдала, зробила нас сильнішими, як сталь, викована вогнем. Ми навчилися цінувати один одного, триматися разом, незважаючи на шторми. Сьогодні ми дивимось уперед, радіємо Лізі — її усмішці, її успіхам. Я не можу сказати, що повністю змирилася з тим, що другої дитини не буде. Мені 42, і я знаю: час минув, шансів майже немає. Але я навчилася жити з цим, хай і з тихим сумом у серці.
Ми троє — я, Дмитро і Ліза — живемо в гармонії. Наш дім повен тепла, хоч і не такого багатоголосого, як я уявляла в дитинстві. Я дивлюся на доньку і бачу в ній усе краще від нас: її впертість, її доброту, її світло. Вона зростає без братів і сестер, і це єдине, про що шкодую. Я мріяла подарувати їй гомінку родину, де ніхто не самотній, але життя вирішило інакше. І все ж ми щасливі — не ідеально, не так, як у моїх мріях, але правдиво. Труднощі не зламали нас, вони з’єднали нас в єдине ціле, і я вдячна долі за це.
