Мене звати Анна Соколенко, і я живу в селі під Києвом, де річка Дніпро тихо несе свої води крізь безкрайні рівнини. З дитинства я мріяла стати матір’ю — це було моє світле прагнення, яке ніколи не згасало. У нашій родині було троє дітей, мама повністю присвятила себе нам, не працюючи, щоб виховувати нас із любов’ю. Цей образ — велика, гучна сім’я — глибоко вкорінився в моєму серці. Я не уявляла собі іншого життя: затишний дім, повний дитячого сміху та тупоту маленьких ніжок. Але доля ухвалила інше рішення, і мої мрії розбилися об жорстоку реальність, залишивши лише осколки надії.
Три довгі роки ми з чоловіком, Дмитром, намагалися обрати дитину. Щомісяця — нова надія, і кожен раз — нове розчарування. Довгі ночі я проливала сльози, дивлячись в стелю, а він мовчки обіймав мене, ховаючи свій біль. Зрештою, гінеколог виніс свій вердикт: «Екстракорпоральне запліднення — ваш єдиний шанс». Ми зважилися, і перша спроба принесла нам диво — нашу доньку Лізу, якій тепер 14. Тримаючи її на руках, маленьку і теплу, я відчувала: ось воно, щастя. Але я бажала більшого — дати їй братів і сестер, щоб вона зростала в колі рідних, як я в дитинстві.
Через півтора року ми спробували знову. Чотири спроби — чотири удари долі. Кожен раз я вірила: цього разу все вийде. І кожен раз опускалася у прірву відчаю, коли надії розсипалися. Після четвертої невдачі я здалася. «Хай буде так, — казала я собі, зціпивши кулаки, — у мене є одна дочка». Мрія танула, як пісок крізь пальці, і біль від цього був нестерпний — гострий, як ніж у серце. Дивилася на Лізу і відчувала провину: я не змогла дати їй те, про що сама мріяла.
Іноді я думаю: якби я не чіплялася за цей ідеал, можливо, не було б цих болісних процедур, цих сліз, цієї порожнечі. Я знемагала себе, своє тіло, свою душу, а Дмитро благав зупинитися раніше. «Ти зведеш себе на край, — казав він, дивлячись на мої кола під очима. — Я хвилююся за тебе, за твоє здоров’я». Він бачив, як я тону в депресії, але я не могла відпустити мрію. Тепер я розумію: він мав рацію, а я була сліпа у своїй впертісті.
Наша донька росте одна. Це моя найбільша печаль. Я хотіла, щоб вона знала радість братів і сестер — їхні витівки, їхню підтримку, їхнє тепло. Але Ліза — єдина, і в цьому моя рана, мій незакритий гештальт. І все ж ці труднощі загартували нас із Дмитром. Боротьба за дітей, хоч і невдала, зробила нас сильнішими, як сталь, викувана в полум’ї. Ми навчилися цінувати одне одного, триматися разом, незважаючи на бурі. Сьогодні ми дивимося вперед, радіємо Лізі — її усмішці, її досягненням. Я не можу сказати, що остаточно прийняла той факт, що другої дитини не буде. Мені 42, і я знаю: час пішов, шансів майже нема. Але я навчилася жити з цим, нехай і з тихим смутком у серці.
Ми троє — я, Дмитро і Ліза — живемо в гармонії. Наш дім повний тепла, хоча й не з таким багатоголоссям, як я уявляла у дитинстві. Я дивлюся на доньку і бачу в ній усе найкраще від нас: її впертість, її доброту, її світло. Вона росте без братів і сестер, і це єдине, про що я шкодую. Я мріяла подарувати їй гучну сім’ю, де ніхто не самотній, але життя вирішило інакше. І все ж ми щасливі — не ідеально, не так, як у моїх мріях, але по-справжньому. Труднощі не зламали нас, вони з’єднали нас в єдине ціле, і я вдячна за це долі.
