Мене виписали з лікарні, сказавши дітям, що я не можу жити сама — мене чекав жорстокий урок.
У тихому селі на Поділлі, де старі дерев’яні хати тримають тепло родинних спогадів, моє життя, повне жертв заради дітей, обернулося зрадою. Я, Оксана, віддала все синові та доньці, але, опинившись на лікарняному ліжку, дізналася гірку правду: ті, заради кого я жила, відвернулися від мене. Цей урок розбив моє серце, але показав, хто справді мене цінує.
Озираючись назад, я запитую себе: чи була я гарною матір’ю? Невже мої помилки призвели до того, що діти стали такими байдужими? Я виховувала їх сама після смерті чоловіка. Синові, Тарасові, було лише три місяці, а доньці, Ганні, — п’ять років. Я працювала на знос, бралася за будь-яку підробітку, щоб прогодувати їх. Ніколи не дозволяла собі опустити руки — знала, що окрім мене, ніхто не подбає про мою родину.
Я дала дітям усе, що могла. Ганна й Тарас здобули освіту, закінчили університети, знайшли престижну роботу. Поки здоров’я дозволяло, я няньчилася з онуками — Максимом, сином Ганни, та Богданом, сином Тараса. Я купувала їм подарунки, давала гроші, забирала зі школи, а влітку брала до себе, щоб їхні батьки могли відпочити. Я робила це із радістю, вірячи, що моя любов повернеться до мене.
Та одного дня все змінилося. Мені стало погано, і я потрапила до лікарні. Ганна відвідала мене лише раз, Тарас обмежувався дзвінками. Через два тижні мене виписали, попередивши, щоб я уникала стресу та перевтоми. Але наступного дня діти привезли до мене онуків. Максим і Богдан, повні енергії, вимагали постійної уваги. Я, ще слабка, намагалася впоратися, але через два місяці мій стан погіршився. Ноги оніміли, я ледве вставала з ліжка.
Я подзвонила Тарасові, благаючи відвезти мене до лікарні. Він, як завжди, був зайнятий. Ганна теж не приїхала. У розпачі я викликала таксі. Лікарі були стривожені: мій організм не витримував навантаження. Вони наказали відпочивати, але вранці я не змогла піднятися — ноги відмовили. У паніці я набрала Ганні, але та холодно відповіла: «Викликай швидку». Мене знову відвезли до лікарні.
Лікарі пояснили дітям, що в такому стані я не можу жити сама — мені потрібен постійний догляд. Ганна й Тарас почали сперечатися, хто має мене забрати. Це було принизливо, наче я — тягар, від якого треба позбутися. Ганна скаржилася, що в неї двокімнатна квартира й мало місця. Тарас кричав, що його дружина чекає дитину й не потерпить присутності свекрухи. Їхні слова різали серце, ніж ніж.
Я не витримала. «Ідіть обидва!» — вигукнула я, задихаючись від сліз. Вони пішли, залишивши мене в лікарняній палаті. Я лежала й плакала, не розуміючи, чому мої діти, заради яких я жила, такі жорстокі. Невже я виховала їх такими егоїстами? Тієї ночі я не змкнула очей, страждаючи від болю й самотності.
Вранці до мене зайшла сусідка, Ярина, молода жінка, яка сама виховує доньку. Вона завжди турбувалася про мене, приносила домашню їжу, питала про моє здоров’я. Я не втрималася й вилила їй душу. Ярина, не роздумуючи, запропонувала допомогу. «Якщо ваші діти вас кинули, я про вас подбаю», — сказала вона. Вона приготувала мені обід, заварила чай, і я відчула тепло, якого не знала від рідних.
Тепер Ярина доглядає за мною. Я віддаю їй половину пенсії — вона купує продукти й готує. Решта йде на комунальні послуги та дрібниці. Я залежу від чужої людини, і це розриває мені серце. Мої діти майже не дзвонять, особливо після того, як дізналися, що Ярина взяла мене під своє крило. Їхня байдужість — як ніж у спину.
Я ніколи не думала, що на старість залишуся нікому не потрібна. Я вклала в дітей усю любов, усі сили, а вони виросли невдячними. Тепер я хочу переписати хату на Ярину — вона стала мені ближчою, ніж рідні. Але в глибині душі я все ще сподіваюся, що Ганна й Тарас опам’ятаються, прийдуть, обіймуть, попросять вибачення. Ця надія тліє, як слабкий вогник, але з кожним днем її заглушає біль зради. Я отримала жорстокий урок: любов, яку я дарувала, не завжди повертається, а доброта може прийти від тих, кого ти ледве знаєш.
