Ми вирішили відвідати моїх батьків майже через півроку після весілля. Я знав, що це буде випробування, але навіть не уявляв, наскільки воно буде жорстоким. Ледві ми переступили поріг, мати зустріла нас холодним поглядом і словами, від яких кров застигла в жилах: «Тут працюють, а не гуляють». У її голосі лунала загроза, ніби ми прийшли не в рідний дім, а на каторгу.
Моя Олеся, з її ніжними руками та міською витонченістю, раптом здалася крихкою, як полинь у буряні. Я бачив, як вона міцно стиснула мою долоню, коли мати наказала їй чистити рибу. «Остапе, це ж твоя дружина, а не служниця!» хотілося викрикнути, але я мовчав. Мовчав, бо знав: кожен мій протест розпалить ще більше полумя.
Ті дні в селі перетворилися на кошмар. Олеся працювала до пізньої ночі, її пальці тремтіли від холоду, коли вона мила посуд криничною водою. Я бачив, як вона стискає губи, щоб не розплакатися, коли мати знову й знову докоряла їй лінінням. «Ти ніколи не будеш гідною мого сина!» лунало в голові, немов прокляття. А я стояв осторонь, немов невидимими кайданами прикутий до землі, на якій виріс.
Наші вечері складалися з вареної картоплі та риби, яку готувала Олеся, але мати навіть не сідала з нами. Вона спостерігала з кута, ніби тінь, чекаючи помилки. А коли ми нарешті лягали спати, я чув, як Олеся плаче в подушку. «Пробач Пробач за все» шепотів я, але слова розчинялися в темряві.
Коли ми повернулися додому, я наважився сказати матері: «Більше ніколи не ображай мою дружину». Але вона лише реготала. «Ти забув, хто тебе виростив? Хто годував тебе, коли ти плакав від голоду?» Її слова врізалися в серце, як ніж.
Коли ми знову поїхали в село, я був готовий до бою. Батько поранив ногу, і мені довелося пасти корів. Олесі натерли гумові чоботи до крові. Дощ залив поля, перетворивши їх на багно. Вона йшла за мною, спотикаючись, а я мовчав, бо знав: кожна моя турботлива жеста викличе нову хвилю знущань.
А потім баранина. Олеся не могла витримати її запаху, але мати спеціально готувала її щодня. «Їж, якщо хочеш бути частиною цієї родини!» кричала вона, коли Олеся відсунула тарілку. Я взяв виделку, розірвав шматок мяса й кинув його на підлогу. «Більше ніколи», прошепотів я, але це був лише початок війни.
Тепер, коли Олеся чекає нашу доньку, я не можу ризикувати. «Поїдь сама, якщо хочеш, кажу я матері по телефону. Але вона залишиться тут». У її мовчанні ховався цілий океан образ, але моє серце вперше було спокійним. Я обійняв Олесю, і її теплі руки нагадали: іноді треба захищати родину навіть від тих, хто дав тобі життя.
P.S. Коли мати зателефонувала наступного разу, я вимкнув телефон. Нам обом було боляче. Але іноді біль єдиний спосіб прокинутися.
