Вирішили навідати моїх батьків майже через півроку після весілля

Ми вирішили відвідати моїх батьків майже через півроку після весілля. Я знав, що це буде випробування, але навіть не уявляв, наскільки жорстоким воно виявиться. Щойно ми переступили поріг, мати зустріла нас холодним поглядом і словами, від яких кров стигла в жилах: «Тут працюють, а не розважаються». У її голосі лунала загроза, ніби ми прийшли не в рідний дім, а на каторгу.
Моя Соломія, з її ніжними руками і міською витонченістю, раптом здалася крихкою, як квітка серед бурянів. Я помітив, як вона міцно стиснула мою долоню, коли мати наказала їй чистити рибу. «Олександре, це ж твоя дружина, а не покоївка!» хотілося кричати, але я мовчав. Мовчав, бо розумів: кожен мій протест розпалить ще більше полумя.
Ті дні в селі перетворилися на кошмар. Соломія працювала до пізньої ночі, її пальці тремтіли від холоду, коли вона мила посуд криничною водою. Я бачив, як вона закушувала губу, щоб не розплакатися, коли мати знову і знову докоряла їй лінінням. «Ти ніколи не будеш гідною мого сина!» лунало в голові, наче прокляття. А я стояв осторонь, немов невидимими ланцюгами прикутий до землі, на якій виріс.
Наші вечері складалися з вареної картоплі та риби, приготованих Соломією, але мати навіть не сідала з нами. Вона спостерігала з кута, наче тінь, чекаючи помилки. А коли ми нарешті лягали спати, я чув, як Соломія плаче в подушку. «Пробач пробач за все» шепотів я, але слова розчинялися в темряві.
Повернувшись додому, я вирішив сказати матері: «Більше ніколи не ображай мою дружину». Але вона лише засміялася. «Ти забув, хто тебе виростив? Хто годував тебе, коли ти плакав від голоду?» Її слова вгризалися в серце, немож ніж.
Коли ми знову поїхали в село, я був готовий битися. Батько поранив ногу, і мені довелося пасти корів. Соломії розтерли гумові чоботи до крові. Дощ залив поля, перетворивши їх на багно. Вона йшла за мною, спотикаючись, а я мовчав, бо знав: кожна моя турботлива жеста викличе нову хвилю знущань.
І тоді баранина. Соломія не переносила її запаху, але мати навмисне готувала її щодня. «Їж, якщо хочеш бути частиною цієї родини!» кричала вона, коли Соломія відсунула тарілку. Я взяв виделку, розірвав шматок мяса і кинув його на підлогу. «Більше ніколи», прошепотів, але це був лише початок війни.
Тепер, коли Соломія чекає нашу доньку, я не можу ризикувати. «Їдь сама, якщо хочеш, кажу я матері по телефону. Але вона залишиться тут». У її мовчанні крився цілий океан образ, але моє серце вперше було спокійним. Я обійняв Соломію, і її теплі руки нагадали: іноді треба захищати родину навіть від тих, хто дав тобі життя.
P.S. Коли мати зателефонувала наступного разу, я вимкнув телефон. Нам обом було боляче. Але іноді біль єдиний спосіб прокинутися.