**25 листопада**
Все почалося з того, що Лілею підвищили на роботі в банку. Із тихої та лагідної жінки вона раптом перетворилася на нервову, гостру та вимогливу. Я, її чоловік, не розумів: «Що це раптом? Раніше все було гаразд». Докоряла мені за бездіяльність — мовляв, чому все на ній: і варити, і дитина, і прибирання. А я не бачив проблеми. «У трикімнатній хрущовці у Чернігові чоловікові й робити нема чого. Полиці на місці, крани не капають. А кухня — не чоловіча справа», — думав я. Одного разу попросив борщу, натякнув — а у відповідь почув: «Почисти овочі — тоді зварю». Я запалав: «Сама чисть! Ти ж жінка!»
Лілія дедалі більше затримувалася на роботі, а сина з дитсадка тепер забирали останнім. Мені було шкода хлопчика, але йти самому? Раптом попросять шафу пересунути чи трубу полагодити?
Я переконався, що дружина перестала мене цінувати. Почав бурчати: «Навіщо тобі це підвищення? Сиділа б тихо — і все було б як раніше». Вона холодно відповідала: «То повертайся у відділ розвитку, добейся свого, заробляй більше — я піду назад, варитиму борщі та доглядатиму сина. Але на дві наші зарплати не вижити. Моя мама раніше допомагала, тепер — свої потреби». Я лише злився: «Їй ще й ремонт захотілося!»
Сам я, правда, не прагнув кар’єрних висот. Бачив, як керівник паше без вихідних, і думав: «Дякую, не треба. Відробив свої роки — і додому». Але чим більше чув докорів, тим глибше росла образа. «Раз хоче бути начальницею, нехай відчує, що таке самотність», — вирішив я. Почав затримуватися на роботі, а потім зав’язав роман із бухгалтеркою Вірою. Не красуня, але з гарячими пиріжками, м’яким голосом і виразними формами.
У Віри була дитина, але мене це не бентежило. У неї я почувався потрібним: теплий плед, смачна вечеря, погляди з захопленням. Зустрічалися все частіше. А Ліліна мати почала забирати онука — дружина занурилася у важливий проект. Я радів: «От і добре. Вона не готує, а я не голодую. Віра й годує, і хвалить. Все чесно». Та в неї були свої умови. Коли я приходив без цукерок, парфумів чи грошей на «щось приємне» — вечеря ставала скромнішою, а ласка — холоднішою.
Мене це непокоїло, але я втішав себе: «Та й біс із нею. Вона не вимагає кохання — лише увагу й трохи грошей. А от Лілія, коли дізнається, що я йду — тоді заспіває інакше!» Коли Віра, не кліпнувши оком, попросила грошей на шубу, я зрозумів: час закінчувати виставу.
Увірвався додому, дочекався дружини й, нахмурившись, випалив:
— Ліліє, годі. Я чоловік! Мені потрібна вечеря, порядок у домі, чисті шкарпетки! Ти приходиш раніше — чому не звариш юшку? Чи прання — це надто складно?
Вона мовчки роздягнулася, поставила сумку на підлогу й втомлено спитала:
— Це все?
— Ні! — пафосно відповів я. — Я йду! До іншої! До жінки, яка мене цінує! Зібрав речі — і все! Живи сама!
— Правильно, — кивнула вона. — Валяй. Набридло жити з лінивим нюнею. А квартиру залиш. Я сама витягувала іпотеку. Адвокат підтвердить: ти туди жодної копійки не вклав.
Мені немов окропом обдало. Що? Де мольби? Де сльози? Я чекав, що вона вчепиться, буде благати залишитися. А натомість — холодний розрахунок.
З тісним від злості серцем я зібрав речі й поїхав до Віри. Упевнено постукав: «Кохана, я тепер з тобою. Назавжди!» Вона відчинила, оглянула мене з ніг до голови й схрестила руки:
— А ти звідки взяв, що я тебе запрошувала? У мене дитина, оренда, зарплата маленька. Ти — не вихід, а витрата. Не готов платити — провалюй.
Двері захлопнулися. А я залишився на сходовому майданчику — із сумкою, розбитим его та порожніми руками. Нікому не потрібний. Ні дружині, ні коханці. І вперше за багато років — справді самотній.
**Життя вчить: коли відчуваєш свою важливість лише через чужий інтерес — рано чи пізно опинишся на порожньому місці.**
