Ось історія, переписана під український контекст:
— Лікарю, скажіть прямо! — голос Оксани тремтів, а пальці так сильно вп’ялися в край столу, що кістки побіліли. — Я більше не можу чекати!
Чоловік за столом повільно підняв голову. Світло настільної лампи відбивався в його окулярах, ховаючи вираз очей. Він поклав ручку й глибоко зітхнув.
— Чотирнадцять тижнів вагітності, — промовив він спокійно, ніби повідомляв про прогноз погоди.
Оксана завмерла. Здавалося, повітря вирвалося з її легень. Губи ворухнулися, але звуку не було.
— Як… — нарешті прошепотіла вона, відчуваючи, як комок підступає до горла. — Це не може бути…
— Може, — лікар прикрив картку долонею, пильно дивлячись на неї. — Ви справді не здогадувалися?
Оксана Бойко, струнка жінка 45 років з короткою каштановою стрижкою й втомленими, але все ще яскравими зеленими очима, ніколи не думала, що опиниться в кабінеті гінеколога клініки «Здоров’я+».
Вона завжди відчувала глибоку огиду до лікарень. Різкий запах антисептиків, холодний метал стетоскопа, сліпуче-білі халати лікарів — все це викликало спогади про материнство, якого їй, здавалося, ніколи не судилося пізнати. Однак терапевт із поліклініки на вулиці Вишневій була непохитна:
— Обстеження обов’язкове, Оксано Володимирівно. У вашому віці не можна нехтувати здоров’ям.
І ось вона тут. У душному кабінеті з плакатами про жіноче здоров’я, де кожен шелест паперу звучав як вирок.
— Але… як? — Оксана стиснула скроні, намагаючись зібрати думки. — Ми з чоловіком… ми ж…
Лікар нахилився вперед, склавши руки на столі.
— Буває й так. Вітаю, — у його голосі промайнула ледь помітна усмішка.
Оксана заплющила очі. У голові промайнуло: «Мені сорок п’ять. Я вже майже бабуся. А тепер…» Вона видихнула, відчуваючи, як сльози котяться по щоках.
— Який вибір?! — Оксана різко підвелася, стиснувши сумку так, що шкіряний ремінь врізався в долоню. Її голос тремтів, але не від страху, а від гніву. — Ви що, пропонуєте мені… позбутися?
Лікар відкинувся у кріслі, наче відскочив від її тону.
— Я просто зобов’язаний озвучити всі варіанти, — пробурмотів він, швидко перегортаючи її картку. — Медичні показання, вікові ризики…
— Моя дитина — не «медичний показник»! — Оксана різко відчинила шафку, де висіло її пальто. — І спостерігати мене буде інший лікар. Той, хто не бачить у цьому… помилки.
Його брови піднялися, але він лише простягнув їй папірець з аналізами.
— Як знаєте. Але вітаміни все ж візьміть, для…
— Дякую, — вона кинула папір у сумку, не дивлячись. — Мені вистачило двадцяти п’яти років очікування замість ваших таблеток.
Двері захлопнулися з таким дзвінким клацанням, що медсестри в коридорі здригнулися.
Телефон розрядився саме тоді, коли Оксана набрала номер чоловіка. «Символічно», — гірко усміхнулася вона, дивлячись на погаслий екран.
«Срібне весілля через місяць… а тепер це. Як йому сказати?»
Вона заплющила очі, згадуючи їхні довгі роки спроб: нескінченні лікарні, поїздки до санаторію «Сосновий Бір», де пахло смолою й надією, навіть той кумедний візит до глухої знахарки на околиці Боярки. Та тоді, жуючи якісь корінці, буркнула: «Дитина прийде, коли перестанете чекати». Вони з Андрієм тоді посміялися в машині — а тепер…
— Господи, — Оксана раптом засміялася крізь сльози, притискаючи долоні до живота. — Та ми ж вже купили квитки до Греції на ювілей…
З динаміка над головою лунали правила відвідування. Десь капала вода з крана. А в її грудях, разом із давно забутим страхом, раптом забилося щось тепле й дике.
«Андрію… він же з розуму зійде від щастя.» Вона поправила складки пальта й рішуче пішла до виходу.
«Треба терміново зарядити телефон. І купити тест. Десять штук. А ще…»
Думки плуталися, але одна була кришталево ясною: це диво!
І нехай лікарські прогнози залишаться там, де їм місце.
Оксана їхала в душному автобусі, притиснута до скла чиїмсь ліктем, але навіть давка не могла затьмарити її думок. В голові крутилося одне й те саме: «Андрій… Він буде такий щасливий!»
Вони з чоловіком давно перестали сподіватися. Десять років тому, після нескінченних поїздок по лікарям, клінікам і навіть до тієї самої ворожки, яку колись порадив дядько Петро, вони махнули рукою. «Не дав Бог — і не треба», — сказав тоді Андрій, а Оксана лише мовчки кивнула, ховаючи сльози.
Але тепер… Тепер все змінилося. Вона притиснула долоню до живота, щІ коли вони всі разом сиділи за вечерю — Оксана, Андрій, їхній маленький Миколка та нова, така тепла родина — вона зрозуміла, що щастя справді приходить до тих, хто вміє чекати, любити та пробачати.
