**Щоденник одного життя**
Вітя повернувся додому виснажений, як завжди. Відчинив двері на кухню — і аж похолонів: мати сиділа у сльозах.
— Мамо, що таке? Що сталося? — схвильовано запитав він.
Відповіді не було. Лише мовчання та опущені очі.
З-за спини вийшла бабуся.
— А я ж тобі казала, Любо, казала, чим це все скінчиться! — докірливо кинула вона доньці.
Віті тоді було чотирнадцять. Саме того вечора він став дорослим. Його батько пішов — до іншої, до тієї, що була «молодою та безтурботною». Залишив трьох: Любу, Вітю та маленьку Лесю. Ні грошей, ні аліментів. Тільки тінь на порозі.
Бабуся заїхала до них наступного дня і почала керувати життям. Мати плакала, бабуся дорікала, Вітя намагався не заважати. Він рано зрозумів: дитинство — це розкіш, яку він собі дозволити не міг.
Спочатку підробляв у пекарні — тітка Марія зжалилась над худим хлопчиськом із очима старого. Нагодувала гарячим чаєм, дала свіжого хліба та трохи грошей. Так почався Вітин шлях — із дитинства у виживання.
Він вчився, працював, крутився. До армії не забрали — допомогла зв’язки Марії. Вона стала йому рідною: не няньчилась, не жаліла, а поважала. За силу, за правдивість, за мовчазну терплячість.
До двадцяти чотирьох Вітя став чоловіком. Справжнім. Леся виросла — Вітя їй і брат, і батько. Бабуся, яка колись кричала за будь-якої нагоди, тепер клала йому найкращі шматки.
Він зустрів кохання. Одружився. Взяв іпотеку. Купив дружині авто. Допомагав сестрі. Матір із бабусею забрав до себе — бо як інакше? Адже він «голова родини».
Народились діти. Один, потім другий. Дружина сиділа вдома. Вітя працював. Без вихідних, без відпочинку. Грошей не вистачало — брав додаткові заробітки. Літом — відпочинок для родини. Матері — путівка в санаторій. Сестрі — на весілля. Племінникам — одяг. А Вітя — на межі.
Коли померла бабуся, він навіть не встиг оплакати її. Треба було везти матір до лікаря. Дружина виснажувалась, сварилась. Але Вітя тягнув. Усе. Без скарг.
А потім одного разу… Він купив собі гітару. Мрію з дитинства. Повернувся додому. Дружина скривилась:
— Навіщо тобі ця дурниця?
Син вимагав грошей. На подорож. Вітя спитав:
— А тобі скільки років?
— Двадцять один.
— То може, вже самому пора?
— Я ж навчаюсь…
— Я теж навчався. І працював із чотирнадцяти!
Двері гримнули. Вітя пішов. Зняв квартиру на добу. Подав заяву на відпустку. Ліг і… вперше за життя виспався.
Він вирішив — тепер буде жити. Для себе. Хоч трішки. Хоч спробувати.
Подзвонив дружині:
— Поїдемо у відпустку? Куди забажаєш. Хочеш — на Говерлу, хочеш — до Норвегії.
— Навіщо?
— Просто пожити. Разом. Як люди.
— Ні. У мене часу немає.
— Тодь прощавай.
А вдома почалось. «Вітя — негідник», «кинув нас», «я йому життя віддала». Друзі похитували головами. «Як же так, Вітя…»
А Вітя? Він стояв на вершині Говерли й дихав. Вперше по-справжньому. Може, і справді негідник. А може… просто людина, яка наважилась жити для себе.
**Думка наостанок:** Часом треба зупинитись, щоб не зникнути зовсім.
