Ще кілометрів сто залишалося їхати, коли фари висвітили червоне авто з піднятим капотом на узбіччі. Поряд стояв хлопець і розмахував руками. Зупинятися на безлюдній дорозі вночі — чисте безголов’я. Але небо вже світлішало перед світанком, тому Ігор зупинився. Не встиг зробити й кроку, як сильний удар по потилиці приголомшив його.
Прийшов до тми від того, що хтось шарпав його кишені. Спробував підвестися — на нього навалилося тяжке тіло. Мабуть, нападників було кілька, бо хтось вдарив його чоботом у бік. Від болю він застогнав.
Тут же на нього сипнулися удари. Ігор зігнувся, прикривши голову руками. Больовий спазм у правому боці — і він знову відключився.
Прокинувся від тихого скуління. Подумав, що це його власний стогін. Більше не били. Він пошевелився — і в цю мить вологий ніс торкнувся його щоки. Розплющив очі: над ним схилилася насторожена морда пса. Спроба підвестися розколола бік гострим болем. «Ребра зламані», — зрозумів він. Думки котилися важко, наче голова була набита ватою. А пес знову заплакав.
Наступного разу прокинувся вже в машині: мотор урчав, тіло хиталося на вибоїнах.
— Очуняв? Тримайся, хлопче, вже скоро, — почув голос, який не міг ідентифікувати.
Не маючи сил розплющити повіки, Ігор знову потонув у забутті. Його викинуло на берег свідомості від різкого поштовху. Тепер його несли. Яскраве світло вкололо в очі. Голова розколювалася.
— Прийшов до тми, — жіночий голос.
Відчинив очі. У мерехтінні ламп маячило чиєсь обличчя. Закотила нудота. Рух зупинився. Над ним нахилився дід із сивою бородою клином.
— Як вас звуть, молодий? Пам’ятаєте, що сталося? — голос лунав звідкись іздалеку.
— Ігор Шевченко. Мене… — ледве рухалися розбиті губи.
— Так, вам дісталося знатно.
— Авто… — прохрипів він.
— Поряд не було жодного авто. Лише пес. Він вас і врятував. Спіть, — сказав дід, і Ігор слухняно провалився у сон.
Прокинувся з яснішою головою. У палаті чулися приглушені голоси.
— Очуняв. Добре. Ви мене чуєте? Я капітан Коваленко. Можете відповідати на питання?
Ігор розповів, як зупинився, як його били, назвав номер авто…
— Це ваш пес?
— У мене нема собаки, — здивувався він.
— Але водій, що викликав швидку, розповів: пес вискочив з лісу під колеса, зупинив його, потім привів до яру, де ви лежали. Без нього ви б там і згнили. Підпишіть. — У пальці всунули ручку.
— Що зі мною? — прошепотів Ігор.
— Живі, і це головне. Два зламані ребра, проломлена голова, синці.
День по дню Ігор одужував. У вікні палати ворушилися тіні від листя. Прокинувся вранці під спів птахів.
— Може, встати? — лікар підвів його. — Добре. Тепер сідайте.
КімВони вийшли на подвір’я лікарні, де Сонце, золотистий пес, терпляче чекав свого нового господаря, і Ігор усміхнувся, розуміючи, що доля подарувала йому не лише рятівника, а й вірного друга.
