**Спаситель**
До міста залишалося близько ста кілометрів, коли світло фар вихопило із темряви червоне авто з піднятим капотом, що стояло на узбіччі. Біля нього метушився хлопець, розмахував руками. Зупинятися вночі на безлюдній дорозі — чиста дурість. Та небо вже світлішало перед світанком, і до мети залишалося зовсім небагато. Тарас зупинив машину й вийшов. Не встиг він зробити й кроків кілька, як сильний удар по потилиці повалив його на землю.
Прийшов до тми від того, що чиясь рука шарувала його кишені. Він спробував підвестись, але хтось важко навалився на нього. Нападників, мабуть, було кілька — бо в бік Тараса врізався чобіт. Від дикого болю він застогнав.
Удари посыпалися з усіх боків. Він згорнувся клубком, підтягнув коліна до грудей, закрив голову руками. Удар у ребра знову вирвав з нього стогін — і світ погас.
Очнувся від тихого скуління поряд. Подумав, що це він сам стогне. Били його вже закінчили. Тарас пошевели́вся — і тут же вологий ніс торкнувся його щоки. Він ледве розплющив очі й побачив над собою насторожене обличчя собаки. Спробував підвестись, але різкий біль у боці перехопив дихання. *«Ребра зламані»*, — зрозумів він. Думки ліниво котилися в голові, немов вона була набита ватою. А собака знову заскулила.
Наступного разу прокинувся від того, що його везе машина: двигун урчав, а тіло хиталося на нерівностях дороги.
— Очнувся. Трохи потерпи, хлопче, місто вже близько. — Голос був невиразним, Тарас не зрозумів, чи це чоловік, чи жінка.
Він навіть не спробував розплющити важкі повіки. Втома накотила хвилею, затягуючи в безпечну темряву. Виринув із неї від поштовху — його несли. Тарас ледве відкрив очі й одразу зажмурився від яскравого світла. Голова розколювалася.
— Прийшов до тми, — почув він жіночий голос.
Знову спробував подивитися. У мерехтінні ламп перед очима розпливалося чиєсь обличчя. Закрутилася голова, занудило. Рух раптом зупинився. Хтось нахилився до нього ближче. Старий із сідою бородкою-клинцем уважно дивився на нього.
— Як вас звати, молодий чоловіче? Пам’ятаєте що трапилося? — Голос донісся як іздалеку.
— Тарас Шевченко. Мене… — Він ледве рухав розбитими губами, але його зрозуміли.
— Так. Добре вас обіграли.
— Машина… — видихнув він. Кожен вдих ніби встромив ніж у бік.
— Поблизу вас не було жодної машини. Лише собака. Він вас і врятував. Відпочивайте, — сказав старий, і Тарас знову потонув у сні.
Наступного разу прокинувся вже з яснішою головою. Порідкали приглушені голоси.
— Очнувся. Чудово. Ви мене чуєте? Я капітан Коваленко з поліції. Можете говорити? Мені потрібно задати вам кілька запитань.
Тарас почув і, здається, розповів, як зупинився біля дороги, як його били, назвав номер своєї машини…
— Це ваша собака?
— У мене немає собаки, — здивовано відповів він.
— Але водій, що викликав «швидку», розповів — йому назустріч вискочив із лісу пес, прямо під колеса кинувся. Той зупинився, а собака привела його до яру, де ви лежали. З дороги вас не було видно. Якби не пес — лежали б там і досі. Добре. Підпишіть. — Перед обличчям Тараса з’явився папір, у пальці вклали ручку. Він підписав і безсило опустив руку.
— Що зі мною? — прошепотів він.
— Ви живі, а це головне. Два зламані ребра, проломлена голова, синці й подряпини.
— Годі. Сьогодні досить. Він втомився. Приходьте завтра, — почув він знайомий голос лікаря.
І справді — втома накрила його знову.
Прокинувся в темряві. На стелі танцювали тіні від листя. Від їх руху знову закрутилася голова. Він заплющив очі, але думки стали чіткими. Згадав, як зупинився біля дороги…
Наступного ранку в палату зазирало сонце, за вікном співали птахи. Ставало легше.
— Ось і добре. Встати зможете? — запитав лікар із борідкою-клинцем.
— Так… — прохрипів Тарас.
— Давайте я допоможу. Обережніше. — Лікар підхопив його під лікоть і допоміг підвестися. — Не поспішайте. Тепер сідаємо. Голова не крутиться? Тепер спускайте ноги. Молодець.
Кімтета перестала обертатися. Маленька палата з блідо-блакитними стінами, тумбочка. Лікар у білому халаті, схожий з борідкою на діда, стояв поряд. Груди стискали бинти, але біль уже відступав.
— Добре. Наступного разу спробуємо ходити, — задоволено сказав лікар.
Тарас справді почав ходити. З кожним кроком сили поверталися. Він підійшов до вікна. Перед ним розстилався лікарняний парк із рідкісними лавками.
— Он, бачите? Під деревом? Ваш пес. Чекає на вас, — сказала медсестра за його спиною.
— У мене немає собаки, — обернувся Тарас.
— А ми думали — ваш. Проганяли, а він не йТарас глянув у вікно, де під старим дубом сидів пес, і раптом усвідомив, що за ці дні він став йому більш рідним, ніж будь-коли.
