Вже чотири роки я не розмовляю з власною матір’ю. І ні, мені не соромно.
Коли я вийшла заміж, мені ледве виповнилося двадцять два. Ми з Сергієм, моїм чоловіком, щойно закінчили університет і переїхали до крихітної, потертої, але своєї орендованої квартири на околиці Львова. Грошей вистачало впритул, але тоді це здавалося дрібницею: ми були молоді, закохані й вірили у майбутнє.
Робили все, що траплялося. Сергій працював без вихідних: будував, розвозив замовлення, ночами сторожив склади. Я теж не сиділа без діла — зранку за касою в крамниці, ввечері — репетиторство. Все для того, щоб зібрати хоча б на крихітну «однушку», навіть у кредит.
Минуло трохи більше року. На маминому ювілеї Сергій раптом після тосту кинув ідею: мовляв, могли б пожити у її батьків, а він за це зробить у квартирі капітальний ремонт. Мама, нібито, обіцяла не брати з нас жодної копійки. Я остовпіла: він навіть не порадився зі мною! Але всі — і мама, і він — тиснули: «Так буде краще, економія, допомога, родина». Я здалася.
Тоді моїй молодшій сестрі Олені вже виповнилося вісімнадцять. Вона майже не бувала вдома, весь час тусувалася чи ночувала у подруг. З Сергієм вони спілкувалися рідко, а от мама була ним захоплена. Він став для неї ідеальним зятем: і плитку покладе, і шпалери переклеїть, і труби починить. А заодно й сусідкам, її подружкам-пенсіонеркам, допомагав — не від великої любові, звісно, а тому що мама просила.
Тато був радий: нарешті його перестали гнати лагодити чужі шафи й підкручувати крани у сторонніх ваннах.
А от із сестрою у мене не склалося. Вона чіплялася до мене з приводу і без, влаштовувала скандали на порожньому місці. Я ігнорувала — розуміла: хоче нас вижити. І мовчала.
Якось у п’ятницю батьки поїхали на дачу, і ми з Сергієм залишилися самі. Він доправляв підлогу на кухні, а я мила вікна. Раптом Олена привела додому якогось хлопця. Вигляд у нього був такий, що аж серце завмирало: неголений, у пом’ятому піджаку, чоботи в бруду. Вони кілька годин сиділи у її кімнаті, потім пішли. Я, доросла жінка, не втручалася — нехай сама відповідає за свої вчинки.
А вже наступного вечора тато виявив, що зникли гроші — чимала сума, відкладена на ремонт авто. Мама, звісно, накинулася на Олену, а я — дурниця! — розповіла про того «гостя». Думала, розберуться по-людськи.
Але здогадаєтеся, хто виявився винним? Я.
— Чому ти мені не сказала?! — верещала мати. — Я їй тисячу разів повторювала — ніяких хлопців у домі! А якби вона завагітніла, ти б її утримувала?!
Я намагалася пояснити, що їй уже вісімнадцять, що я їй не нянька. Але мама лише розпалювалася. В певний момент вона просто виштовхнула нас із Сергієм з квартири. На вулицю. Без пояснень. З криком:
— Ви мені тут остогизли! Все відремонтували? Молодці. А тепер геть!
Тато стояв у кутку, ніби тінь, а потім і сам отримав свою порцію:
— Якби ти хоч щось вмів робити — мені б твій зять не був потрібен!
Все. Ми пішли. Сергій мовчав. Я ридала.
Мати телефонувала пізніше, просила повернутися. Я не підняла слухавку. І з того дня — не піднімаю. Вже чотири роки.
Ми знову почали знімати, відкладали кожну гривню, і ось — у нас є своя оселя. Крихітна, в іпотеку, але своя. У грудні підписуємо документи.
А Олена вийшла заміж за того самого хлопця. Так-так, за того «волоцюгу». Тепер вони живуть у батьків. Сергій сміється: «Бачиш, ремонт не даремно робили». Але жодного цвяха він туди вже не забиває. Ніхто їх не виганяє, мама носить їх на руках.
Іноді мені болить аж до сліз. Ми віддали все: час, сили, нерви — а в підсумку нас викинули. Тому що сказали правду. Тому що «перестали бути зручними». А зараз, коли в неї живе справжня проблема, вона мовчить.
Та нехай. Нехай живе. Ми не повернемося. І якщо раптом ще щось трапиться — облудять, обкрадуть, скривдять — ми не допоможемо. Ми вже зробили все, що могли.
Тепер у мене своє життя. Без матчиних докорів, без сліз, без криків. І знаєте — мені так легше.
