Вже чотири роки я не спілкуюсь із власною матір’ю. І ні, мені не соромно.
Коли я вийшла заміж, мені ледве виповнився двадцять один. Ми з чоловіком, Олексієм, щойно закінчили університет і поселилися у крихітній, зношеній, але своїй орендованій квартирці на околиці Києва. Грошей ледве вистачало, але тоді це здавалось дрібницею: ми були молоді, закохані й мріяли про майбутнє.
Кидалися за будь-яку роботу. Олексій працював без вихідних — то на будмайданчику, то кур’єром, а по ночах підробляв охоронцем. Я теж не марнувала часу — ранкові зміни в крамниці, вечорами — репетиторство. Все заради омріяного гніздечка, хоч якоїсь однушки, навіть у кредит.
Минуло трохи більше року. На маминому ювілеї Олексій після тосту раптом запропонував: мовляв, могли б пожити у її батьків, а він за це зробить у їхній квартирі капітальний ремонт. Мама, кажуть, обіцяла не брати з нас ні копійки. Я остовпіла — він навіть не порадився зі мною! Але всі — і мама, і він — тиснули: «Так буде вигідніше, і допомога, і родина». Я здалась.
Тоді моїй молодшій сестрі Олені вже виповнилося вісімнадцять. Вона майже не сиділа вдома — то гуляла, то ночувала у подруг. З Олексієм вони не дуже спілкувались, а ось мама була ним просто зачарована. Він став для неї ідеальним зятем: і плитку покладе, і шпалери переклеїть, і кран поправить. І ще сусідкам-пенсіонеркам допомагав — не тому, що хотів, а тому що мама просила.
Тато був радий: нарешті його не змушували лагодити чужі шафи чи підкручувати крани у чужих ваннах.
А ось із сестрою у мене не склалося. Вона причепилася до мене буквально за все, влаштовувала скандали на порожньому місці. Я ігнорувала — розуміла: хоче нас вижити. І мовчала.
Якось у п’ятницю батьки поїхали на дачу, і ми з Олексієм залишилися самі. Він доправляв підлогу на кухні, а я мила вікна. А Олена привела додому якогось хлопця. Вигляд у нього був такий, що аж страшно було біля під’їзду стояти: неголений, у пом’ятій куртці, брудні черевики. Вони кілька годин сиділи у її кімнаті, потім пішли. Я, доросла жінка, не втручалась — нехай сама відповідає за своє життя.
А наступного вечора тато помітив, що зникли гроші — чимала сума, відкладена на ремонт авто. Мама, звичайно, накинулась на Олену, а я — дурниця! — розповіла про «гостя». Думала, розберуться справедливо.
Але знаєте, хто виявився винуватим? Я.
— Чому мені не сказала?! — кричала мама. — Я їй тисячу разів казала — ніяких хлопців у домі! А якби вона завагітніла, ти б її годувала?!
Я намагалась пояснити, що їй уже вісімнадцять, що я їй не мати й не нянька. Але мама лише розганялась. Врешті вона просто виштовхнула нас з Олексієм із квартири. На вулицю. Без пояснень. З криком:
— Набридли мені тут! Відремонтували? Молодці. Тепер геть!
Тато стояв у кутку, мов тінь, а потім дісталось і йому:
— Якби ти хоч щось умів — мені б твій зять не знадобився!
Усе. Ми пішли. Олексій мовчав. Я ридала.
Мати дзвонила пізніше, просила повернутись. Я не підняла трубку. І з того часу не піднімаю. Вже чотири роки.
Ми знову орендували, збирали кожну копійку, і ось — у нас своя квартира. Маленька, в іпотеку, але своя. У грудні підпишемо документи.
А Олена вийшла заміж за того самого хлопця. Так-так, за того «волоцюгу». Тепер вони живуть у батьків. Олексій сміється: «Бачиш, ремонт таки не даремно робили». Жодного цвяха він там уже не забиває. Ніхто їх не виганяє, мама поводиться з ними, як з королями.
Інколи мені до сліз боляче. Ми віддали все: час, сили, нерви — а в підсумку нас викинули. Тому що сказали правду. Тому що перестали бути «зручними». А тепер, коли в неї живе справжня проблема, вона мовчить.
Та й бог із нею. Нехай живе. Ми не повернемось. І якщо раптом щось станеться — обікрадуть, обдурять, скривдять — ми вже не допоможемо. Зробили все, що могли.
Зараз у мене своє життя. Без матчиних докорів, без сліз, без криків. І знаєте — так легше.
