Вже близько року мій син живе разом із Лесею, але ми досі не знали її батьків. Це видалося мені підозрілим, і я вирішила розібратися в цій ситуації.
Я завжди прагнула виховати свого сина так, щоб перш за все він шанував жінок свою бабусю, маму, дружину, доньку. На мою думку, це найцінніша риса в чоловіку повага до жінки. Ми з чоловіком намагались дати йому гарну освіту, виховання і все необхідне для легкого життя. Ми й не думали задарма йому допомагати, але все ж купили для нього двокімнатну квартиру в Києві хай має свій простір. Хоч він і працює, та на власне житло йому не вистачало коштів.
Ми не відразу переписали квартиру на нього, навіть не розповіли про покупку. І чому? Бо син жив із дівчиною ось і причина. Ось уже майже рік він був разом із Лесею, а ми її родини не знали, і це завжди мені муляло.
Пізніше я випадково дізналася більше про її родину. Матуся Лесі колись була сусідкою моєї подруги, і розповіла мені дещо таке, що в мені застигло лихе передчуття. Виявилось, коли чоловік почав приносити менше грошей, вона вигнала його з дому але це тільки початок абсурду. Тоді пані почала зустрічатися з одруженим і заможним чоловіком. Більше того, і бабуся Лесі, як і її донька, також мала роман із одруженим. Всі вони змушували Лесю з мамою їздити на дачу того багатія й допомагати на городі.
Саме тому у мого сина вже виникли проблеми через майбутню тещу. Та найбільше мене непокоїть навіть не це, а те, що і мати, і бабуся налаштовують Лесю проти її батька.
Дівчина очевидно тягнеться до тата, але ці двоє жінок руйнують їхній звязок. І до всього цього, Леся вирішила полишити навчання. Вона вважає, що чоловік має утримувати сімю. Так, я і свого сина до цього готувала, але, Боже, борони, якщо у них в житті трапиться біда. Де тоді гарантія, що вона зможе підтримати свого чоловіка? Я, до речі, переписала квартиру на себе, бо знаю, що виховала надто довірливого хлопця, як у нас кажуть, наївне теля. Так, усе, що придбане до шлюбу, після розлучення не ділиться, але Леся така хитра, що залишить мого джентльмена хіба що з парами власних шкарпетокТа попри весь мій скепсис, одного вечора син несподівано запросив мене на вечерю. Я вагалася, але таки погодилась: варто глянути йому в очі й, можливо, побачити, що він сам думає про все це.
На кухні стояла тиша, пахло величезними кошиками свіжої полуниці. Леся готувала пиріг, щиро посміхаючись і клопочучися біля плити. Мій син підморгнув мені і покликав до столу.
Я спостерігала за Лесею, за її обережними рухами, за тим, як вона дбайливо нарізала пиріг і затирала соки з тарілки. І в цю мить я раптом зрозуміла: їй страшенно хочеться належати, бути частиною, бути потрібною, любити когось по-справжньому. Може, саме через це її так легко було переконати розірвати звязок із батьком бо її вчили мати власний захист, не надіятись ні на кого, крім себе самої.
Я впіймала Лесин погляд і відчула несподіване співчуття. Може, вона зовсім не винна у тому, що її виховали саме так бачити у всіх чоловіках джерело проблем і водночас єдину надію? А мій син ще не знає, чи зможе стати тим чоловіком, якого Лесі ніколи не доведеться боятися покинути.
Вечеря минула напрочуд тепло. Я не ставила незручних запитань, не давала порад і не натякала про квартиру. Просто слухала, сміялася з їхніх історій й бачила: син щасливий, а Леся поруч із ним зовсім інша, ніж я собі уявляла. Чи стануть вони щасливими? Життя, мабуть, навчить обох.
Я поверталася додому, відчуваючи на душі неймовірний спокій. Коли я відчиняла двері, несподівано зрозуміла: мій обовязок не захищати сина від усього і всіх, а дати йому право на власні помилки, успіхи, досвід. Я посміхнулася своїм думкам і вперше за довгий час дозволила собі вірити: можливо, все в наших дітей складеться інакше, і, може, навіть краще, ніж у нас.
