Уже не той? Оксана хоч би подумала, що люди подумають, шепотілися сусідки, побачивши у вдови на подвірї чоловіка.
У селі, де кожен про кожного знає: хто кому хрещений, хто коли садив буряки, а хто скільки разів ламав обіцянки, нічого не сховаєш. Тому, коли удовиця Оксана привела до хати нового чоловіка, усі мовчки шепотіли: «От і не витримала». Та вслух ніхто не зібрався бо Оксана була жінка роботяща, порядкова, та ще й сама двох дітей годувала.
Богдан зявився в їхньому домі восени. Тихіший за вітер, із мозолями на долонях, що вміли тримати лопату й сокиру, та спокійним поглядом, який дивився на дітей не згори, а ніби обіцяв: «Буде добре». Хоч Даринці було вже девять, а Тарасові дванадцять, батька вони майже не памятали: він пішов, коли вони ще в перший клас ішли.
Перші дні Даринка спостерігала за вітчимом крізь вію.
Мамо, а він довго у нас лишиться? якось запитала.
Як Бог дасть, дитинко. Він добрий чоловік, відповіла Оксана й додала тихіше: Я втомилася бути сама.
А ми ж тобі допомагали! обурився Тарас.
Допомагали. Та ви діти. А життя це не лише клопіт, а й тепло.
Богдан не ліз із розмовами. Чекав, поки до нього звикнуть. Просто щоранку колов дрова, лагодив паркан, а одного вечора приніс курчат у кошику:
Господарство треба піднімати. Та й дітям свіжі яйця будуть.
А тобі навіщо це все? Даринка дивилася насторожено, але курчата їй сподобалися.
Бо я тепер з вами. Хоч і не рідний, але жити разом значить ділити й працю, і добро.
А мій тато теж мав курей?
Богдан замовк, потім сказав:
Твій тато був добрим чоловіком. Я його знав. Ми разом на заводі працювали. Він багато про тебе розповідав. Ти його копія.
Даринка мовчки сіла на призьбі й дивилася, як Богдан годує курей. Вперше подумала: «Він не хоче стати замість тата. Він просто хоче бути поряд».
Взимку Богдан почав вчити Тараса тесати дерево.
Оце струг. Не як у телефоні пальцями водити тут руки мають памятати кожну річ.
Я не в телефоні граюсь! буркнув Тарас.
Не сварюся. Просто чоловіка роблять руки. І голова.
А ти чого ніколи не кричиш?
Богдан усміхнувся.
Бо крик нічого не дає. Краще раз показати, ніж сто разів сердитися.
Навесні в селі була толока чистили криницю біля гаю. Тарас і Даринка не хотіли йти.
Хай молодь іде! буркнув хлопець.
А ми хто, старі? Богдан засміявся. Ідіть, бо якщо завжди чекати, поки інші зроблять, нічого й не буде. Людина сильна тим, що береться за справу, навіть коли її не змушують.
На толоці діти вперше почули, як дядьки питали Богдана: «Це ж твої хлопець і дівчина?» А він відповів: «Мої. Вже свої».
Даринка штовхнула Тараса:
Ти чув?
Чув.
І що?
Ну якось добре. Він ніби нічого.
Одного дня Тарас прийшов із школи з похмурим лицем. Коли мати почала розпитувати, він зізнався, що посварився з хлопцями.
За що? спитала Оксана, ледве стримуючи сльози.
Бо я сказав, що Богдан мені як батько. А вони: «Ти приймак, тебе чужий виховує». А я їм: «Краще добрий чужий, ніж рідний, якого нема».
Богдан мовчав. Підійшов до Тараса, сів навпроти.
Я не змушую тебе звати мене татом. Але знай, сину: я тебе не покину. Хоч що б там інші не казали.
Я не проти. Просто важко сказати «тату», коли не звик.
І не треба спішити. Слово «тато» як мед: його не ковтають заразом. До нього йдуть поволі.
Минуло два роки. Тарас закінчував девятий клас. У селі казали, що йде в училище на тракториста. Одного вечора сиділи на подвірї: зорі, цвіркуни, запах чебрецю.
Богдане раптом сказав Тарас. Я готую промову на випускний. Про того, хто для мене приклад. Я хочу розповісти про тебе. Дозволиш?
Богдан прокашлявся й кивнув.
Тільки не завищуй, тихо додав.
Не вмію брехати, коли говорю від серця.
На випускному Тарас говорив про «чоловіка, який не був зі мною з малечку, але став справжнім батьком». А Оксана плакала. І серед жінок хтось прошепотів:
От і скажи тепер, що вітчим чужий. Як душа рідна то й людина рідна.
На Богданове пятдесятиріччя Даринка подарувала йому вишиту сорочку й листа:
«Тату, дякую тобі за дрова, за курей, за терпіння й за те, що навчив нас не чекати добра а робити його самім.
Ти наш тато не тому, що мусив. А тому, що захотів. І за це ми любимо тебе ще більше».
Богдан довго сидів із листом. Мовчав.
Потім сказав Оксані:
От і виросли. Не чужі.
Оксана усміхнулась:
Бо ти їх ніколи чужими не вважав.
Щоб стати батьком, не завжди треба бути родичем за кровю. Інод
