**Щоденник**
Вже другий? Олена навіть не подумала, що скажуть люди, перешіптувались сусідки, коли побачили у вдови на подвірї чоловіка.
У селі, де всі знають, хто кому кум, хто коли садив буряки, а хто скільки разів одружувався, нічого не сховаєш. Тому коли вдова Олена привела в хату нового чоловіка, всі втиха шепотіли: «Ось і не витримала». Але голосно ніхто не смів заговорити адже Олена була жінкою працьовитою, чесною, та ще й сама виховувала двох дітей.
Іван зявився в їхньому домі восени. Мовчазний, із загартованими руками, які вміли тримати і сокиру, і молоток, і з тихим поглядом, що дивився на дітей не згори, а з розумінням, що все налагодиться. Хоч Катрусі було вже вісім, а Петруськові одинадцять, свого батька вони майже не памятали він пішов, коли малі ще в перший клас ходили.
Перші дні Катруся дивилася на вітчима з підозрою.
Мам, а він довго з нами житиме? якось спитала.
Як Бог дасть, дитинко. Він хороша людина, відповіла Олена і тихо додала: Я втомилася все сама.
А ми тобі ж допомагали! обурився Петрусько.
Допомагали. Але ви діти. А хочеться жити не лише в клопотах, а й у любові.
Іван не навязувався. Він чекав, поки його приймуть. Просто щоранку рубав дрова, лагодив паркан, а одного вечора приніс курчат у кошику:
Господарство треба підтримувати. І вам свіжих яєць буде.
А тобі навіщо це все? Катруся пильно дивилася на нього, але курчата їй сподобалися.
Бо я тепер з вами. Може, я і не рідний, але коли живеш разом ділиш і працю, і добро.
А у мого тата теж були кури?
Іван замовк, потім відповів:
Твій тато був добрим чоловіком. Я його знав. Ми разом на фабриці працювали. Він часто про тебе розповідав. Ти на нього дуже схожа.
Катруся мовчки сіла на ґанку і спостерігала, як Іван годує курей. І вперше подумала: «Він не хоче замінити тата. Він просто хоче бути поряд».
Зимою Іван почав вчити Петруська столярній справі.
Ось рубанок. Тут не так, як у телефоні грати треба руки вміти чути.
Я не граю! буркнув хлопець.
Не сварюся. Просто чоловіка роблять не лише руки, а й розум.
А ти чому ніколи не кричиш?
Іван посміхнувся.
Бо знаю крик нічого не вирішує. Краще один раз пояснити, ніж сто разів злитися.
Навесні в селі була толока чистили джерело. Петрусько і Катруся не хотіли йти.
Хай молодь працює! буркнув хлопець.
А ми вже старі? засміявся Іван. Ідіть. Бо якщо завжди чекати, щоб хтось інший робив, нічого й не буде. Людина сильна тим, що береться за діло, навіть якщо її не змушують.
На толоці діти вперше почули, як дядьки запитали в Івана: «Це ж твої? Хлопець і дівчинка?» І він просто відповів: «Мої. Вже свої».
Катруся штовхнула брата:
Ти чув?
Чув.
І що?
Та нічого якось приємно. Він наче нічого.
Одного разу Петрусько прийшов зі школи розлючений. Коли мати почала розпитувати, він зізнався: посварився з хлопцями.
Чому? спитала Олена, ледве стримуючи сльози.
Бо я сказав, що Іван мені як батько. А вони: «Ти приймак, тебе чужий виховує». А я відповів, що краще чужий добрий, ніж рідний, якого нема.
Іван мовчав. Підійшов до хлопця, сів навпроти.
Я не вимагаю, щоб ти називав мене татом. Але знай, сину: я тебе не залишу. Хоч що там говорять.
Я не проти Просто важко сказати «тату», коли не звик.
І не треба квапитись. Слово «тато» як хліб: його не їдять набігу. До нього треба дозріти.
Минуло два роки. Петрусько закінчував девятий клас. У селі казали, що йде в училище на тракториста. Одного вечора сиділи на подвірї: зорі, цвіркуни, пахло мятою.
Іване раптом сказав хлопець. Я готую промову на випускний. Хочу розповісти про тебе. Дозволиш?
Іван прокашлявся і кивнув.
Тільки без перебільшень, тихо додав.
Не вмію перебільшувати, коли кажу правду.
На випускному Петрусько говорив про «чоловіка, який не був зі мною з дитинства, але став справжнім батьком». Олена плакала. А серед жінок хтось шепнув:
Ось і скажи тепер, що вітчим чужий. Коли душа близька то й рідний.
На Іванове пятдесятиріччя Катруся подарувала йому вишиту сорочку й листа:
«Тату, дякую тобі за дрова, за курей, за терпіння й за те, що навчив нас творити добро, а не чекати його.
Ти наш тато не тому, що мусив, а тому, що захотів. І за це ми любимо тебе ще більше».
Іван довго сидів із листом. Мовчав.
Потім сказав Олені:
Ось і виросли. Не чужі.
Олена усміхнулася:
Бо ти їх ніколи такими не вважав.
Щоб стати батьком, не обовязково бути ним за кровю. Іноді любов,
