Дорогий щоденнику,
Мій син Олександр вже 27 років. Лише півроку тому він одружився, і його нова дружина Зоряна Коваленко переїхала до нашого двокімнатного лофту в Києві, який подарували їй батьки. Зоряна приємна, розумна і гарна дівчина, з родини, де батько лікар, а мати вчителька. Вона сама завершує медичний факультет.
Я дуже хвилююся за Олександра. У нього хронічне запалення шлунка, яке передається по сім’ї: мій чоловік, мій батько, теж страждав від виразок. Хвороба потребує лікування навесні і восени, а також суворого дієтичного контролю. Коли Олександр жив у нашому домі, я сама стежила, щоб він їв здорово. Після весілля я одразу попередила Зоряну, що потрібно готувати дієтичну їжу, і вона кивнула, ніби зрозуміла, проте справи не змінилося.
Рідко навідуюсь до них, і коли приходжу, бачу лише порожні коробки з піцою, які, за їх словами, залишилися від гостей. У холодильнику тільки ковбаса, сир, кетчуп і майонез, а супу, фруктів, йогурту, молочних продуктів і яєць немає. Я привізла м’ясо: кролика, індичку і курку, просила Зоряну приготувати суп, проте вона нічого не зробила, і все м’ясо досі лежить у морозилці.
Розумію, що Зоряна ще молода, можливо, їй важко знайти час, проте у моєму віці вже була двоє дітей, і я вміла піклуватися про сім’ю. Я пропонувала їй допомогу: «Якщо не вдається, дай мені допомогти, дай готувати і приносити їжу». Вона завжди відмовлялася. Олександр мовчить, нічого не каже, а нещодавно був у лікарні з гострим запаленням шлунка.
Не знаю, що ще зробити, аби змінити цю ситуацію. Не хочу погіршити стосунки зі звірницею, не хочу розпалювати конфлікт, але болить, що вона не слухає мене. Я дуже турбуюся за сина і шукаю шлях, яким би підштовхнути її до дій.
Можливо, я зрозумію, що іноді треба залишати людей самих і не нав’язувати свою волю, а лише бути готовим допомогти, коли їх це справді спитають. Це мій урок: поважати дорослість інших, навіть коли їхні рішення можуть нашкодити близьким.
