Та кому ти вже потрібна після пятдесяти, любив жартувати мій чоловік. А я вирішила перевірити.
Мого чоловіка звати Геннадій Петрович Коваль. Із теоріями в нього було все гаразд за стільки років їх накопичилось добрих два десятки. Лише борщ на яловичині справжній, коти розумніші за собак, телевізор треба дивитися на гучності рівно сорок два не більше і не менше. Але головне переконання Геннадія: після пятдесяти жінка чоловікові нецікава.
Говорив він це по-різному, то з науковим виглядом: Так же природа працює, Оленко, нічого особистого, то філософськи: Таке життя, не посперечаєшся. А найчастіше, коли я фарбувала губи чи одягала нову сукню домашньо, по-сімейному: Та кому ти ще треба після пятдесяти?
Я, Оленка, маю пятдесят два. Працюю бухгалтеркою у будівельній компанії у Львові, зранку роблю легку фізкультуру, вечорами читаю книжки, а у вихідні печу пироги Геннадій їх наминає за обидві щоки, і ніколи не задумується, кому могла би бути потрібна та, що ці пироги виготовляє.
Двадцять шість років, як ми разом. За цей час Геннадій став щільніший, лисіший і ще впертіший із теоріями. А я ніби лишилася такою, як була, лише спокійнішою й уважнішою до себе.
Моя найкраща подруга Людмила першою звернула на це увагу.
Оленко, одного разу сказала вона, сьорбаючи каву на нашій кухні й дивлячись на мене з тим хитрим примруженням, що означає: зараз буде щось важливе і трохи божевільне. Ти взагалі знаєш, що ти дуже гарна жінка?
Та перестань, Людо! махнула я рукою, як завжди.
Справді! І, слухай, давай заведемо тобі акаунт на сайті знайомств? Просто цікаво, експеримент проведемо!
Я поставила горнятко.
З глузду зїхала, чи що?
Просто анкету. Знайдемо красиве фото. Подивимось, як піде!
Та нічого не буде, відповіла я. Мені ж уже полтинник. Кому я треба.
І тут я впіймала себе це ж точнісінько з інтонацією Геннадія Петровича Коваля.
Люда ніколи не вміла довго вмовляти. В її стилі просто так організувати все, щоб відмовити стало неможливо. Ось і того вечора вона примайнула до мене з ноутбуком та пляшкою київського вина. Подив усе, як вирішено.
Отже, робимо анкету. Швидко і без балачок, заявила вона з порогу.
Яку ще анкету?
Я ж казала: на сайті знайомств.
Я ж відмовилась!
Ти не відмовилась, а сказала кому я потрібна. Це різне.
Ми дивилися одна на одну мовчки. У Люди в очах упевненість людини, яка знає істину і чекає, поки всі навколо додумаються.
Людо, мені ж пятдесят два.
Я знаю. І знаю тебе тридцять років. Сідай.
Я і сіла, але не здаючись, просто ноги вже гуділи був складний робочий день. Звіт, корки в центрі, ще ціни на продукти, ані дня без пригод. От і присіла.
Давай фото, організаторським тоном сказала Люда.
Яке фото?
Гарне. Хоч одне є?
Останні світлини були з корпоративу. На одній я в кутку, з келихом, трохи боком тоді Геннадій раз тричі телефонував, питав, коли я додому.
Є з новорічного застілля, озвалася я непевно.
Давай глянемо.
Довго Люда вглядалась у монітор.
Дуже гарна, нарешті сказала. От скажи, чому ти все життя сутулишся, а тут рівна?
Бо на фото мене ніхто не бачить, тихо пожартувала я більше для себе.
Люда це почула, мовчки відкоркувала вино й знайомим жестом налила нам по трошки.
Анкету наповнювали піввечора. Точніше, Люда заповнювала, я відмахувалася. Кожне запитання було випробуванням.
Мета знайомства? Пиши для спілкування.
Не хочу ні з ким спілкуватись.
Це неважливо. Пиши.
Про себе про що писати? Бухгалтерка, вмію варити борщ, живу з чоловіком, який вірить у теорії про жінок після пятдесяти?
Напишемо: Душевна, допитлива, захоплююся читанням та мрію подорожувати.
Я ж не подорожую
А хотіла би?
Я замислилася.
Хотіла б.
От і чесно вийшло.
Фотографією стала та сама новорічна, я у бордовій сукні, волосся підняте; в очах блиск. Геннадій ту сукню не бачив того вечора, коли я повернулася, він уже хропів перед телевізором.
Все, захлопнувши ноутбук, резюмувала Люда. Анкета готова.
І що далі?
Чекаємо.
Чого чекати?
Побачиш.
Я налила ще вина, глянула у вікно звичайний вечір, ліхтар блимає, тополя гола, як завжди. У вітальні Геннадій слухає телевізор на своїх улюблених сорок два. Все звично.
Ну й нехай, подумалося мені. Анкета, то й що. Все рівно нічого не буде …
Допила та помила посуд.
Вранці я про анкету вже не згадувала.
Прокинулась, поїхала на роботу, півдня прокоптіла у квартальних звітах, в обід ковтнула якийсь ніякий борщ у їдальні. Ближче до третьої години впіймала себе на тому, що рахую голубів на підвіконні.
Мій телефон лежав у сумці.
А під кінець робочого дня все ж дістала звичка перевірити, чи не дзвонив Геннадій. Від чоловіка нічого. А от від сайту червоний кружечок з цифрою.
Цифра 11.
Одинадцять повідомлень. За добу.
Я глянула скоса. Сховала телефон, але через три хвилини таки дістала знову.
Одинадцять.
Та це спам, певно, подумала.
Зайшла. Спамери не знайшлися натомість одинадцять чоловіків з іменами, фотками й справжніми словами. Хтось писав лаконічно: Доброго дня! Симпатична анкета. Дехто розлогіше. Один, Сергій, пятдесят чотири аж три абзаци: про книжки, що давно не зустрічав такого погляду, і що любить мандрувати.
Я подумала мандрувати, це ж у анкеті. Трохи засоромилась, хоч і не сильно.
Увечері подзвонила Люді.
Вже одинадцять, це було замість привітання.
Та ну! Я ж казала!!!
Один мені про книжки написав…
Відповідай!
Не буду я нічого відповідати, Людо.
Оленко…
Ну що? Мені пятдесят два і я ще й одружена.
Відповідай.
Не відповіла. Мила посуд і думала про того Сергія з трьома абзацами.
Трохи дивна я… подумала.
А вранці відкрила додаток. І в червоному кружечку вже мигтіла інша цифра.
Двадцять вісім.
Я сіла на край ліжка. Геннадій ще спав.
Двадцять вісім повідомлень за ніч.
Гортала обережно наче щось нетутешнє. Андрій, сорок вісім, інженер, фотка з рудим котом. Михайло, пятдесят шість, у краватці, пише: Ви чарівна жінка. Діма і я зависла сорок один, на світлині гори Карпат, просто: Вітаю! Розкажіть про себе.
Сорок один. На одинадцять років молодший.
Я вимкнула телефон. Але незабаром увімкнула знову.
До вечора другого дня було вже понад пятдесят.
Пятдесят три. Пятдесят чотири поки я рахувала.
Сиджу на кухні, чай у руках і читаю повідомлення з відчуттям, ніби йшла по хліб, а знайшла скарб. Володимир, пятдесят віршик вислав, чужий, але приємно. Микола лаконічно: Ви мені сподобались, хочу познайомитись. Той самий Діма з горами написав ще раз, бо не відповіла. Обережно: Можливо, ви зайняті… Нічого страшного.
Я вдивлялася в цей текст довго.
У вітальні Геннадій сперечався з телевізором. Вони давно порозумілися між собою.
Кому ти потрібна? згадалося мені.
Пятдесят чотири чоловіки за дві доби. Хтось мого віку. Хтось молодший. Один вірші. Інший наполегливо, але тактовно.
Теорія Геннадія Петровича Коваля тріщала по швах. Повільно, але впевнено.
Допила чай, поставила чашку в мийку. Нарешті глянула у темне кухонне вікно. Не мигцем, а по-справжньому.
Віддзеркалення: жінка пятдесяти двох. Ставна. Гарні очі. За дві доби їй написали пятдесят чотири чоловіки.
Отакої, прошепотіла я своєму відображенню.
Воно погодилось.
Телефон лежав на тумбочці біля ліжка.
Геннадій потягся по окуляри і якраз екран спалахнув: нове сповіщення. Геннадій глянув з байдужістю людини, яка нічого не чекає. Через мить нахмурився.
Глянув ще раз.
На екрані висвітились слова: Дмитро: Доброго ранку! Думав про Вас
Геннадій зашкарубло сів на ліжку. Як людина, якій повідомили щось важливе, але він не впевнений це про хороше чи погане.
Оленко, покликав він.
Я варила каву на кухні. Чула, але не поспішала.
Оленко!
Йду.
Я увійшла, спокійно, з горнятком у руці. Геннадій тримав телефон, наче спіймав щось живе і не розумів, відпускати чи ні.
Що це? грізно запитав.
Я подивилась на екран. Потім на нього. Відпила кави.
Сповіщення, кажу.
Бачу, що сповіщення! Хто цей Дмитро?
З сайту знайомств.
Пауза.
З якого ще?.. Ти там зареєструвалась?!
Так.
Чому?!
Я поставила кухлик. Пильно глянула на Геннадія, без агресії і злості, майже з цікавістю як на задачу з уже відомою відповіддю.
Я перевіряла твою теорію, кажу.
Яку?
Про жінок після пятдесяти. Памятаєш: кому ти потрібна.
Геннадій відкрив рота. Сховав. Глянув у телефон. Там вже три нових повідомлення доки ми говорили.
І скільки там цих не докінчив.
Пятдесят чотири, уточнила я. За дві доби.
Пятдесят чотири повторив він, тихо, ніби не повірив.
Дехто навіть молодший за мене, усміхнулась я, забрала кухлик і повернулась на кухню.
Геннадій Петрович Коваль так і залишився стояти з телефоном у руці. За вікном було звичайне львівське ранку: ліхтар згас, тополя чорніє, горобці цвірінчать. Все, як і завжди. Тільки теорія раптом перестала працювати.
Зовсім.
