Згадую я той день, коли Олекса Петрович, вже семидесятирічний, святкував свій день народження. Йому залишилося лише тривіальне відчуття, що час уже давно втратив свою гостроту. Довгі роки тому його кохана Марта, під крилами якої він розвивав трьох дітей, покинула його, і з того часу він ніколи не одружувався вдруге. Шукав він кращу половинку, та ніде не знаходив, і довгі розмови про причини перетворювалися на пусті марення. Не встигав він і про це замислитися діти його виявились справжніми ураганами.
Двоє хлопців, Андрій і Дмитро, скандували, билися, їх переселяли з однієї школи в іншу, аж доки не потрапили до вчителя фізики Олександра Івановича, який помітив у них талант до точних наук. Відразу ж іскра гасла: усі сварки і незгоди раптом розтанули, наче сніг під весняним сонцем.
Дочка Людмила мала власні труднощі. Вона не могла знайти спільну мову зі своїми ровесниками, і шкільний психолог вже наставляв батька звернутися до психіатра. Тоді в їхньому класі зявився новий вчитель літератури, пан Костянтин, який створив гурток молодих письменників. Відтоді вона писала від ранку до ночі, а її розповіді спочатку друкували у шкільному віснику, а потім у місцевих літературних клубах.
От так, хлопці отримали стипендії у провідному університеті у Києві, факультет фізикоматематичних наук, а Людмила вступила на факультет філології. Олекса Петрович залишився сам, і коли зрозумів це, відчув тиху пустку навколо себе. Тоді він зайнявся рибалкою, садівництвом і вирощуванням свиней на своєму великому ділянці біля Дніпра. Завдяки цьому він почав непогано підзарабляти, хоч інженер на заводі в Одесі отримував значно менше.
Тепер він міг підкинути дітям гроші на машинки, хоч і недорогі, підтримати їх у покупці одягу, а часу залишалося ще менше, бо більшість його днів витрачалось на господарство і торгівлю. Але йому це подобалось. Пройшло ще десять років, і наблизився його сімдесятковий ювілей. Він планував відсвяткувати його в самоті.
Хлопці давно створили свої родини, працювали над таємним проєктом у Міністерстві оборони, і вихідні не могли взяти. Людмила постійно мандрувала між літературними симпозіумами, і він не хотів їх турбувати. «Якось сам, думав він, нічого святкувати тут нема. Самостійно прогуляюсь по господарству, а ввечері випю склянку горілки і згадую Мартину усмішку».
Настав ранок, і Олекса Петрович піднявся рано, щоб підгодити свиней особливий откорм. Вийшовши на освітлену ще зорями поляну, він помітив щось дивне: продовгатий предмет, загорнутий у брезент.
Що це таке? вигукнув він. І раптом спалахнули кілька прожекторів, освітливши поляну й людей, що збиралися з кутка будинку. Це були його сини з дружинами та онуками, кілька родичів, а також Людмила у супроводі довжелезного чоловіка в окулярах з товстими лінзами. У всіх в руках були кульки, вони дули в трубочки, а хтось натискав кнопки на балончиках зі стислим повітрям, одночасно кричали, махали руками і кидали обійми:
З Днем народження, папо!
Батько вже забув про таємничий предмет, бо під криком і сміхом його дружини кинули стіл і підбігли до кухні.
Стій, папо, стій, сказала Людмила. Дозволь, я зав’яжу тобі очі?
Добре, кивнув він.
Вона обгорнула йому на потилицю щільну тканину і, крутячись навколо, повела кудись.
Що ви ще придумали? питав він.
Подарунок, відповів Андрій.
Сподіваюсь, недорогий? хвилювався Олекса. Мені нічого не треба.
Не турбуйся, тату, сказав Дмитро. Це лише маленька знахідка, знак уваги і вдячності.
Діти привели його до того самого предмету, зняли пов’язку, і з динаміків розлилася гучна музика, удари барабану. Перед ними стояв предмет, усе ще окутаний тканинною обгорткою. Діти підбігли з трьох боків і рванули брезент.
У яскравому світлі прожекторів виявився «ЗАЗ-965», колишній український автомобіль, що колись вважався символом народної мрії. Олекса Петрович майже втратив свідомість від здивування, ледве не впав на землю, та його підхопили і посадили на стілець.
О Боже, о Боже! вимовляв він.
Тату, заспокойся, кидала йому в обличчя вода Людмила. Ти завжди мріяв про цю машину.
Але ж вона неймовірно дорога, шкварчав батько.
Не коштом, а серцем, промовив один з синів.
Підемо, продовжила Людмила. Сядь у салон, ми хочемо зробити фото.
Відкривши двері, він побачив всередині коробку з картоном.
А це що? спитав він.
Відкрий, крикнула дочка.
Він розгорнув коробку, і з її дна подивилися два очі. Олекса витягнув маленьке пухнасте тіло і притиснув його до себе:
Справжній тайський кіт! Памятаєш, як у нас був Бомка? Коли ви ще були маленькими, так його любили…
Памятаємо, тату, відповіли діти.
Він так і не сів у «ЗАЗ», а піднявся на другий поверх, у свою кімнату, де показав котеняті фотографії Марти. Сльози текли по його щоках:
Марто, ти бачиш? Я зміг. Вони нічого не забули
Діти не дали йому залишитися самотнім. Столик внизу був накритий, почалися тости. Людмила прошепотіла йому на вухо, що вона вже у четвертому місяці вагітності, і її наречений приїде в гості. Вона залишиться жити в цьому будинку, бо робота над новою книгою дозволяє писати будь-де, а її майбутній чоловік, після поїздки до батьків у Німеччину, планує весілля в міській церкві.
Ти не проти, тату? спитала вона.
Це якийсь чарівний сон, відповів Олекса і поцілував її в лоба.
Весь день пройшов у розмовах, перекусах та спогадах. Вечором він пішов до могили Марти, довго сидів і розмовляв з нею. Життя набуло нового змісту, особливо з цим «ЗАЗом». Потрібно було купити одяг того часу, сісти і рушити в сусіднє велике місто. На ліжку спав маленький тайський котик.
Томка, сказав чоловік. Томка.
Томка замуркотав і розтягнувся, ще малий, а Олекса, гладячи теплий пух, задрімав.
Ранок був ранковим: годувати свиней, доглядати за городом, рибалити жодної справи не відкладали. У кімнаті внизу спали Людмила з нареченим. Рано хлопці з сімями поїхали, і настала тиша. Томка крокував за господарем, впав у кормушку для свиней і заплутався у сіті на човні, намагаючись з’їсти прикормку для риб. Олекса сміявся і говорив:
Що ж це, молодість повернулася! погладив він котика, і той малесенькими зубами вцепився в його руку.
Ах ти, бандито! вигукнув він і розсміявся.
Цей оповід не про щось грандіозне. Це лише нагадування тим, хто ще може їхати до своїх батьків: не чекайте завтрашнього дня. Їдьте вже зараз.
