Він уже підходив до свого сімдесятиріччя, виростивши троїнку. Один син, другий ще один син, а третій донька. Дружина його померла тридцять років тому, і він жодного разу не одружився знову. Не вдавалося, не знаходилося, не вдавалось безліч причин можна перераховувати, та чи варто це робити? У нього й так і так було справ зайнято.
Два хлопці виростали справжніми «козаками в кущі»: сварки, бійки, безладів. Батько перекладав їх з однієї школи в іншу, доки один доблесний вчитель фізики не помітив у них справжній талант. І от! усі сварки, бійки й проблеми зникли, як ранок після грози.
Дочка ж теж була «на своїй хвилі». З однолітками важко знаходила спільну мову, і шкільний психолог вже готувався відправити її до психіатра. Але в клас завітав новий вчитель української літератури, відкривши гурток для починаючих письменників. І ось це! вона писала з ранку до ночі, а її оповідання спершу зявлялися у шкільній газеті, потім у всіх літературних клубах міста.
Отже, хлопці після школи потрапили на стипендії до одного з найпрестижніших університетів у Києві на факультет фізикоматематичний, а донечка до факультету літератури. А батько залишився сам, і раптом зрозумів, що навкруги ніби кіт в темному кутку: ні крику, ні гулу, ні жодного шуму. Він взявся за рибалку, садівництво і розведення свиней. На щастя у них був просторий будинок з великим ділянкою біля Дніпра. Грошей стало достатньо, а інженер на заводі в Харкові заробляв навіть менше. Тепер він міг підкинути дітям недорогі, та все ж авто, заплатити за їхні кишенькові потреби, купити гідний одяг. Проте часу стало ще менше: усе йшло на господарство і торгівлю, проте йому це підходило.
Минуло ще десять років, і знову підходив його сімдесятирічний ювілей. Він планував відзначити його в самоті: «Якщо вже нічого не святкувати, то хоча б сам», думав він. Хлопці давно створили свої родини, а робота їхня якийсь надсекретний проєкт для Міноборони не дозволяла вирватися на вихідні. Донечка ж завжди вилазила на літературні симпозіуми. Тож він не планував їх турбувати запрошеннями.
Якось сам, думав він. Нічого тут святкувати чи відзначати. Саме я, самотній Пішлюсь по господарству, а ввечері посиджу з пляшкою горілки, згадуючи Марічку й розповім їй, якими вони виросли
Настав той день. Він вставав з самого ранку, щоб підглядати за свинями особливий підкорм. Однак, вийшовши з хати на ще зорями освітлену галявину, побачив щось дивне посеред поляни. Прямокутний предмет був загорнутий у брезент.
Що це таке?! вигукнув він, і раптом
Спалахнули кілька прожекторів! Вони осіяли галявину, і з кутка будинку вийшли його сині з дружинами, внуками, кількома родичами. Поблизу стояла донечка у супроводі довгого чоловіка в окулярах з товстими лінзами. У всіх в руках були повітряні кульки, вони дутили в трубочки, а дехто натискали кнопки надувних балончиків зі свистом. Всі одночасно кричали, махали руками і намагалися його обійняти:
З Днем народження!!! Тату!
Він уже забув про дивний предмет. Хитрі хлопці не дали йому повернутися до хати, куди вже кинулися дружини накривати на стіл.
Стій, тату, стій, сказала донечка. Дозволь, я закладу тобі очі?
Ну, добре, погодився він.
Вона наклала на його затилок щільну тканину, обернула кілька разів навколо осі й повела кудись.
Що ви ще придумали? запитував він.
Подарунок, відповів один із синів.
Сподіваюсь, недорогий? занепокоївся він. Мені нічого не треба.
Не хвилюйся, тату, сказав інший. Це просто маленька, дешевенька штука знак уваги й вдячності.
Вони підвели його до того самого предмета, і донечка зняла з його очей пов’язку. З колонок зазвучала гучна музика, биття барабанів
Він стояв перед предметом, увитим у щільну тканину. Діти підбігли з трьох боків і, схопивши брезент, розстеляли його. У яскравому промені прожекторів блищало ZAZ965! (ЗАЗЗахар Бузок).
Він ледь не втратив свідомість від несподіванки, майже впав на землю, та його підхопили і посадили на стілець. Він лише вимовляв одне слово:
О, Господи, Господи, Господи
Тату, заспокойся, розбризкувала йому в обличчя вода донечка. Ти все життя мріяв про це авто.
Але ж воно таке дорогеньке, простоняв він.
Не дорожче грошей, сказав один із синів.
Ходімо, продовжила донечка. Сядь у салон, посидимо. Ми ж знімки будемо робити.
Він відкрив двері і спробував сідати, а там… стояла картонна коробка.
А це що? запитав він.
Відкрий, сказала донечка.
Він витягнув коробку, відкрив її, і з дна на нього звернули два очі. Вийшов маленький пухнастий кітеня.
Справжній тайський! Як той, що був у нас з твоєю мамою. Памятаєш? Бомка. Коли ви ще були зовсім малими, так його любили
Звісно памятаємо, тато, відповіли діти.
Він так і не сів у машину. Пішов на другий поверх, у свою кімнату, де показав кітеня фото Марічки. По його щокам текли сльози:
Ти бачиш, Марічко, бачиш? говорив він до фото. Я встиг. Вони нічого не забули Ти бачиш?
Діти не дали йому довго перебувати на самоті. Столик внизу був накритий, і розпочалися тости. Донечка підвила йому на вухо, що вона вже на четвертому місяці вагітності, і що вони приїхали до нього з її нареченим відпочивати. Вона залишиться жити тут, бо робота над новою книжкою може бути де завгодно, а її наречений скоро поїде відвідати батьків у Нова Англія, а через пару тижнів вони проведуть весілля в їхній міській церкві.
Ти не проти, тату? спитала донечка.
Це якийсь чарівний сон, відповів батько і поцілував її в лоб.
День пройшов у бесідах, закусках, випивках і спогадах. Усім було дуже добре. Ввечері він пішов до могили Марічки, довго сидів і розмовляв
Життя набирало нових сенсів, особливо з такою машиною. Треба було купити одяг того часу, сісти і проїхатись у сусіднє велике місто. На ліжку спав маленький тайський котик.
Тимка, сказав чоловік, і повторив: Тимка.
Тимка муркотнув і розтягнувся, зайнявши весь свій ще маленький зріст. Чоловік ліг, погладжуючи теплий пухнастий живіт, і задрімав.
Ранок вимагав раннього підйому: годувати свиней, доглядати за городом, а рибалка ні за що не відмінятись. У кімнаті внизу спали донечка з нареченим
Вранці хлопці з сімями їхали, і настала тиша. Тимка слідував за своїм господарем, впав у годівницю для свиней і заплутався в сітках на човні. Після цього спробував зїсти прикормку для риб. Чоловік сміявся і розмовляв з проказником:
Бачу, молодість повернулась, сказав він, погладивши спину.
Тимка мяукнув і, схопившись лапками за його руку, втиснувся маленькими зубками.
Ох ти, бандито! вигукнув чоловік і розсміявся
Ця розповідь ні про що інше, а лише нагадування тим, хто ще може поїхати до своїх батьків:
Не чекайте завтрашнього дня.
Ходіть зараз!
Автор: Олег Бондаренко.
