Станіслав Григорович, або просто Стас для друзів та колег, нещодавно очолив відділ у великій компанії у Львові. Підвищення було заслуженим — працьовитий, скромний, пунктуальний. Він не гнався за керівними посадами, але йшов впевнено. Від колег почулися теплі, хоч і недовгі привітання: Стас ледь посміхався, дякував і обіцяв робити все для команди.
Найбільше раділа його мама, Оксана Михайлівна. Саме вона колись возила сина по лікарях, шукала репетиторів, купувала йому зимові чоботи й відкладала з пенсії на його університет. Вона ж наполігла, щоб він пригостив колег домашньою випічкою — пасками, салатами, закусками. Хоч Стас спочатку відмовлявся, згодом погодився: не хотів розчаровувати маму.
У день святкування він заїхав додому по їжу. Мати якраз пішла до лікаря, тому все вже було приготоване й розкладене у контейнерах. У обідню перерву Стас вирішив не тягнути все сам і попросив новеньку співробітницю Соломію поїхати з ним. Дівчина охоче погодилася.
Соломія, білява з ясними очима, була з тих жінок, на яких усі обертаються. В офісі про неї шепотіли: мовляв, до Стаса небайдужа, часто посміхається, шукає нагоди поговорити…
Вони зайшли до квартири матері — невеликої, але затишної та охайної. Стас відкрив холодильник і почав виймати контейнери. Соломія сіла на табурет, оглядаючи кімнату:
— Як у вас затишно… Ніби в дитинстві. А це хто?!
З кімнати вибігла чорна собачка й загавкала на незнайомку.
— Це Барвінок, — пояснив Стас, беручи її на руки. — Не бійся, вона ласкава.
— Барвінок? Ну й ім’я… — скривилася Соломія. — Нехай до мене не чіпляється. А то пошкодить колготки.
Стас замовк. Її зневажливий тон його вразив. Та це було ще не все — з коридору вийшов огрядний сірий кіт і ласкаво потерся об ногу господаря.
— А це Гетьман, — ніжно сказав Стас і дістав із холодильника ковбасу. — Зараз, друже, ось тобі смачненьке.
Соломія відступила до дверей.
— У вас тут цілий звіринець. У такій маленькій квартирі й кіт, і собака? Це ж негігієнічно… шерсть, запахи… У твоєї мами нема алергії?
— А в тебе є? — тихо перепитав Стас.
— Я? Та ні… не знаю. У нас ніколи тварин не тримали. Не подобаються. Вони брудні…
Стас мовчки продовжив збирати пакети. Посмішка зникла. Соломія стояла осторонь, раз-у-раз відганяючи собаку, яка намагалася обнюхати її туфлі.
— Ввечері прийду та виведу їх гуляти, — нарешті промовив Стас. — Мама буде сваритися, що я їх перегодовую, але як не почастувати?
— Ще й час на них витрачати… Ну звісно, комусь же треба, — зі зверхньою усмішкою буркнула Соломія, виходячи до дверей.
Дорогою назад вона балакала про нове меню у їдальні, про сукню Вікторівни, про те, як бухгалтерка втретє вийшла заміж. Стас ішов мовчки, лише інколи ківав. У голові шуміло: *«Пустота. Ненатуральність. Чужа…»*
У кабінеті вже чекали: подарували термос, обняли, похвалили. Після роботи накрили стіл, трохи випили, багато їли. Соломія знову не відходила — то жарт, то погляд, то пропозиція підвезти її додому. Але Стас спокійно відповів:
— Вибач, поспішаю. У мене важлива зустріч.
Вдома чекала мати.
— Ну як усе пройшло? — з теплом у голосі запитала вона, відчиняючи двері.
— Все добре, мам. Твої паски зникли першими. Говорили — ніби з пекарні. Про мене вже й забули…
— А про ту дівчину, з якою ти сьогодні приїжджав — Соломію? Сусідка бачила, каже, гарна. Це вона?
— Ні. Просто колега. Та й насправді, нікого поки нема. Я тоді збрехав, щоб тебе порадувати. Пробач.
— Ну добре. А якщо з’явиться — якою вона має бути, твоя «та сама»?
Стас замислився.
— Скромна. Добра. Розумна. І щоб любила тебе. І Гетьмана. І Барвінка.
Мати посміхнулася.
— Ох, Стасю, головне, щоб любила тебе. Тоді й нас усіх прийме. Навіть характерного кота з великим животом.
Він кивнув. Потім узяв повідець, покликав обох «звірів» і вийшов на вулицю. Усі троє весело пробігли подвір’ям, ніби повернулися в той час, коли все було просто — мама вдома, у портфелі була булочка, на руках щеня, на плечі кіт, а попереду — все життя.
Мати дивилася у вікно й стискала кулак.
— Тридцять років, начальник відділу, а в душі — дитина. Дай тобі, Боже, справжнє кохання, сину… І щоб полюбила вона вас усіх одразу. І Гетьмана. І Барвінка. І маму.
