**Щоденниковий запис**
Сьогодні я згадав одну історію про свого друга.
Володимир Олегович, або просто Вова для близьких, нещодавно став керівником відділу у великій компанії в Києві. Підвищення було заслуженим — працьовитий, чемний, завжди вчасно. Він не прагнув лідерства, але йшов до мети впевнено. На роботі його привітали скромно: Вова ледве посміхнувся, подякував і пообіцяв, що докладе всіх зусиль, щоб команда не шкодувала про його призначення.
Найбільше раділа його мати, Любов Михайлівна. Саме вона колись возила сина по лікарях, шукала репетиторів, купувала зимову одежу та відкладала з пенсії на його навчання. Вона ж наполягла, щоб він пригостив колег домашніми стравами — пирогами, салатами, закусками. І хоча Вова спершу відмовлявся, згодом погодився — не хотів засмучувати маму.
У день святкування він поїxав по їжу додому. Мати якраз мала прийом у лікаря, тому залишила все в холодильнику — уже запаковане. В обідню перерву Вова вирішив не тягнути все сам і попросив новеньку співробітницю Олену поїхати з ним допомогти. Вона охоче погодилася.
Олена, білява з карими очима, була тим типом дівчат, на яких усі звертають увагу. В офісі про неї шепотіли: мовляв, до Вови небайдужа, часто посміхається, просить підвезти…
Увійшовши до маминої квартири — невеликої, але затишної — Вова відкрив холодильник і почав розкладати контейнери. Олена зручно вмостилася на стільчику, оглядаючи кімнату:
— Як тут затишно… Ніби вдома. А це хто?!
З кімнати вибігла маленька чорна собачка й загарчала на незнайомку.
— Це Цуцик, — пояснив Вова, піднімаючи її на руки. — Не бійся, вона добра.
— Цуцик?! Ну й ім’я… — скривилася Олена. — Нехай не чіпляється. Ще колготки порве.
Вова замовк. Її невдоволення його вразило. Але це було ще не все — з коридору вийшов огрядний чорний кіт і ласкаво потерся об ногу господаря.
— А це Граф, — ніжно сказав Вова і дістав із холодильника варену рибу. — Зараз, любий, ось твоя їжа.
Олена відступила до дверей.
— У вас тут цілий зоопарк. У такій маленькій квартирі й кіт, і собака? Це ж негігієнічно… Шерсть, запахи… У твоєї мами немає алергії?
— А в тебе є? — тихо запитав Вова.
— Я? Та ні… не знаю. У нас ніколи тварин не тримали. Не люблю їх. Вони брудні…
Вова мовчки продовжив збирати пакети. Посмішка зникла. Олена стояла осторонь, раз за разом відганяючи собаку, яка хотіла понюхати її взуття.
— Ввечері приїду й виведу їх гуляти, — нарешті промовив Вова. — Мама буде сваритися, що я їх перегодував, але як не пожаліти?
— Ще й час на них витрачати… Ну якщо хтось мусить, — зі зверхньою усмішкою пробурчала Олена, наближаючись до дверей.
По дорозі назад вона цілий час базікала про нове меню в їдальні, про сукню Наталії Петрівни, про те, як колега з бухгалтерії втретє вийшла заміж. Вова йшов мовчки, лише іноді кивав. У голові бурлило: «Порожнеча. Ненатуральність. Чужа…»
У кабінеті вже чекали: вручили термос, обійняли, похвалили. Після роботи накрили стіл, трохи випили, багато їли. Олена знову не відходила — то жартувала, то кидала погляди, то пропонувала підвезти її додому. Але Вова спокійно відповів:
— Вибач, я поспішаю. У мене важлива зустріч.
Вдома його зустріла мати.
— Ну як усе пройшло? — усміхнено запитала вона, відчиняючи двері.
— Все чудово, мам. Твої пироги зникли першими. Казали — ніби з ресторану. Про мене вже й забули…
— А про ту, з якою ти сьогодні приїжджав — Олену? Сусідка бачила, каже, гарна дівчина. Це вона?
— Ні. Просто колега. Та й насправді, нікого поки нема. Я тоді збрехав, щоб тебе підбадьорити. Пробач.
— Ну добре. А якщо з’явиться — яка вона має бути, твоя «та сама»?
Вова замислився.
— Скромна. Добра. Розумна. І… щоб любила тебе. І Графа. І Цуцика.
Мати посміхнулася.
— Ох, Вовко, головне, щоб вона любила тебе. Тоді й усіх нас прийме. Навіть лисого кота з характером.
Він кивнув. Потім узяв повідець, покликав обох «звірів» і вийшов на вулицю. Усі троє весело пробігли подвір’ям, ніби повернулися в той час, коли все було просто — мама вдома, у портфелі булочка, на руках цуценя, на плечі кіт, а попереду — усе життя.
Мати дивилася у вікно й стиснула кулак.
— Тридцять років, керівник відділу, а в душі — дитина. Дай тобі, Боже, справжнє кохання, сину… І щоб полюбила вона вас усіх одразу. І Графа. І Цуцика. І маму.
