З того дня, як впала ложка
Коли в хаті більше не дзвенить срібний посуд — ламається не лише звичка. Це Марія Іванівна зрозуміла того ранку, коли з її руки висковзнула ложка. Без причини, без болю, без попередження. Просто взяла та й упала. Стіл, застелений старою клейонкою з трояндами, здригнувся від різкого дзвону, і цей звук рознісся по хатірці, наче постріл у глухій тиші. Ложка відкотилася під стілець, а Марія Іванівна довго дивилася на неї, як на щось чужорідне. У цьому простому падінні було щось незбагненно тривожне. Ніби ложка знала, що в її житті починається новий, пустий період.
Вона підняла ложку, вимила, витерла до суха — ніби намагалася стерти не лише сліди каші, а й цей дивний присмак тривоги. Знову сіла за стіл, але їжа вже не лізла в горло. Здавалося, у кімнаті стало ще тихіше, ніж було. Навіть годинник, ніби відчуваючи щось, робив паузи між цоканням, немов і він завмер у очікуванні. А може — прощався.
Того дня вона вперше пішла до крамниці не за продуктами, а просто, щоб почути людський голос. Накинула пальто, навіть не глянувши у дзеркало, забула хустку на вішалці, але вийшла — ніби тікала від самотності, яка насувалася, як вода. Продавчиня запитала: «Пакет потрібен?» — і Марія Іванівна ледь не відповіла: «Ви перша людина, з якою я сьогодні поговорила». Але промовчала. Лише кивнула. І затрималася біля каси на хвилинку довше — раптом ще що-небудь скажуть.
З того дня вона почала рахувати. Не дні, а тишу. Скільки минуло з того часу, як дзвонила донька. Скільки тижнів, як не заходили сусіди. Скільки разів вона їла сама — зранку, в обід під радіо, вечеряла вже за звичкою, навіть світ на кухні не вмикаючи. Їй був сімдесят один. Але почувалася вона не старою — вимкненою. Як лампочка, у якої все гаразд з дротами, але вимикач — не в неї.
А потім настав лютий. У аптеці біля вітрини вона побачила молоду жінку. Та метушилася між полицями, розгублено шукала ліки, тихенько плакала. Руки тремтіли, дихання зривалося, рукавички на гумці — як у дітей. Марія Іванівна просто підійшла і спокійно сказала: «У мене вдома є. Ходімо».
Так у її житті з’явилася дівчинка — шести років, із почервонілим від нежитю носом та очима, як у переляканого кошеняти. Мати — Олеся — зняла помешкання на поверсі нижче, переїхала недавно, з речами у мішках і без копійки в кишені. Чоловік пішов. Гроші скінчилися. Олеся вибігла за ліками в паніці, забувши навіть зачинити двері. І того вечора Марія Іванівна раптом відчула — не жалість, а щось рідне, що увійшло в її дім.
Вони пили чай утрьох. Дівчинка ліпила з хліба фігурки й ставила їх по краю блюдця. Олеся всьому перепрошувала, терла рукав светра, не піднімала очей. Марія Іванівна мовчала, кивала, наливаючи ще чаю. А потім просто сказала: «Залишайтесь. У мене є вільні кімнати. А тишини — забагато. А ви вмієте її розбавляти».
Вони залишилися. Спочатку — на тиждень. Потім — назавжди. Кімната Олесі наповнилася запахом молока та парфумів, зранку лунало шепотіння, увечері — дитячий сміх. Ламався кран, хтось сердився, питав: «Де у вас сіль?». Дівчинка одного разу прошепотіла у коридорі: «Баба Маня» — і ніхто не став її виправляти.
Навесні ложка знову впала. Тільки тепер — від сміху. Дівчинка штовхнула ліктем вазочку з варенням, і Марія Іванівна, намагаючись впіймати, промахнулася. Ложка дзенькнула об кахлю, підскочила, покотилася. І всі троє — сміялися. Щиро, голосно. Навіть старий пес із сусіднього подвір’я зазирнув у вікно, поклавши морду на підвіконня, ніби хотів бути частиною цієї миті.
А вранці Марія Іванівна зловила себе на думці: вона більше нічого не рахує. Ані тиші. Ані днів. Ані пауз.
Іноді зміни приходять не з грозою. А з падінням ложки. Головне — почути звук. І не злякатися.
