Українською мовою:
Несподівано одружений
Оля бігла торговим центром з купою пакетів, обганяла людей на ескалаторі, поспішала і лаяла про себе недоладного хлопця Івана, у якого не було машини, щоб зустріти її й довезти з усім тягарем додому. Довелося викликати таксі через додаток. І як на зло, машину призначили дуже швидко. Та й треба було хапати покупки й на підборах бігти через усі торгові ряди до парковки.
Оля злилася. Мало того, що її ніхто не зустрічає, так ще й дорогі шкіряні туфлі подряпали ногу.
— Дівчино, обережніше! — обурено скрикнула жінка на ескалаторі, яку Оля випадково зачепила краєм пакета по голові, спускаючись.
— Дивитися треба, а не у дурні грати! — відчепилася запізніла покупниця, навіть не озираючись.
— Хамка! — плюнула образилася жінка, але Олі було глибоко байдуже на її думку.
Дівчина спішила на парковку. І тільки вибігши з дверей торгового центру, вона здогадалася подивитися номер призначеної машини. Але дивитися було вже ні на що — водій скасував замовлення. А ціна підскочила майже вдвічі. Оля злісно припинила пошук таксі, засунула телефон у кишеню. Озирнулася. Поруч знайшлася вільна лавка. Дівчина роздратовано скинула на неї всі пакети й сама плюхнулася поруч, заодно знявши з ноги дурну незручну туфлю.
— Боже! Усі сьогодні проти мене! — Оля в розпачі вилаялася, сердито штовхнувши рукою пакет із покупками.
Той сумно впав на лавку, втративши чек.
Дівчина відкинулася на спинку лавки й закрила очі. Останнім часом їй здавалося, що життя спеціально все робить навперейми…
***
Оля завжди була тією, хто мріяв про більше й не розмінювався на дрібниці. Якщо телефон — то останньої моделі. Якщо манікюр чи фарбування волосся — то в кращому салоні у топового майстра. Якщо туфлі — то найякісніші. Майже таких самих поглядів дівчина дотримувалася й у відношенні до залицяльників. Але з ними якось не щастило. Замість щедрих, розумних і гарних траплялися самі «неліквідні» — старі, товсті, лисі, дурні, бідні, ліниві. Оля довго перебирала. Але так і не знайшла того, хто б відповідав її вимогам.
— Дотопишся, що взагалі нікому не потрібна будеш, — інколи казала Олі мати. — Чоловік цінний вчинками, а не обличчям і гаманцем.
— І що ж, мені на його вчинки вночі дивитися? А ще ж, щоб гарні вчинки робити, гроші дуже потрібні, — парирувала двадцятип’ятирічна Ольга.
Мати не знаходила, що відповісти. Тільки зітхала. Оля була занадто балакуча. На все в неї були відповіді, ніби завчасно підготовлені. Можна було подумати, що дівчина закінчила курси красномовства, хоча насправді працювала звичайною адміністраторкою у ресторані. Саме з цієї роботи три роки тому все й почалося. Точніше, набуло неймовірних масштабів. Там вона надихалася панянками у хутрах, яких приводили на вечері заможні кавалери. І вирішила: «А чим я гірша? Я теж маю право на таке життя».
Але в життя, схоже, були свої плани на Олю. Заможні кавалери на неї якось не дивилися. Щось, але видавало в дівчині небагату провінціалку зі середньою освітою із звичайної родини. А Оля мріяла про те, що її наречений буде мати авторитет, обіймати хорошу посаду, їздити на дорогому авто й носити костюми закордонного пошиття.
Але час йшов, хлопці навколо мінялися, а бажаного ідеалу так і не траплялося. У результаті Оля здалася, коли за нею почав доглядати Іван. Банківський клерк на чотири роки старший із стабільним середнім доходом. Зовнішність у Івана була звичайна — русі волосся, сірі очі, зріст 175 см, неспортивна, але й не дрябла фігура. Зате була простора двокімнатна квартира, куплена в іпотеку. А ось машини не було. Іван вважав, що в умовах міста, де є метро, автобуси й трамваї, авто — це непотрібна розкіш.
Хлопець виявився дуже добрим, але наполегливим. Він довго залицявся до Олі, носив їй квіти на роботу, водив на побачення. Через три місяці дівчина під натиском матері здалася.
— Гарний чоловік, пилинки з тебе здуває, любить, піклується. Про що ще думаєш? Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі, — казала доньці жінка.
Оля, скрегочучи зубами, погодилася на ці стосунки. Але насправді жилося їй з Іваном не так уже й погано. Чоловік справді виявився турботливим і уважним по-своєму. Він оплачував капризи коханої, возив її у відпустку за кордон, правда, не в п’ятизіркові готелі й економкласом. Готував вечері, приносив каву до ліжка, регулярно відпускав з подругами по магазинах. І серйозно налаштовувався зробити дівчині пропозицію.
Так минув майже рік. Оля звикла. Але мріяти не перестала. А от скаржитися подругам, що Іван не відповідає її очікуванням,І коли вона вже змирилася з думкою, що все втрачено, дзвінок від Івана змусив її серце защеміти — він просто хотів дізнатися, чи забрала вона свої речі в його квартирі.
(Якщо потрібно продовження, можна додати ще речення, але тут логічна точка.)
