Третій рік мій будинок — це пекло.
Все почалося того дня, коли мій син Олексій, тридцятип’ятирічний чоловік, привів до нашої двокімнатної харківської хати нову дружину. Олену. З двома дітьми від першого шлюбу. Спочатку запевнив — це тимчасово. Тимо час о. Скільки ж ми, жінки, віримо в це слово…
Три роки потому. Тепер у нас не сім’я, а табір: я, Олексій, його дружина, її дві дитини й… вона знову вагітна. Мабуть, Бог на старості літ не дав мені ні спокою, ні затишку, тільки нові турботи. Ніби за щось карає.
Олена не інвалід, не хвора, їй трохи за тридцять. Але працювати — не хоче. Каже, що «доглядає за дітьми». Ті лише зранку йдуть до садочка, а вона — ні. Не на роботу. На прогулянку. До подруги. Або на манікюр. На що — не знаю.
Син спочатку обіцяв: оформить документи, знайдеться робота, візьмуть іпотеку або знімуть оселю. Я повірила. Я ж мати — завжди сподіваюся. Але минув рік, другий, настав третій. І нічого. Тільки живіт у Олени росте.
Не скажу, що вона відверто груба. Не хамить, говорить ввічливо. Але по хаті нічого не робить. Не підмести, не помити посуд, не приготувати. Навіть за дітьми толком не дивиться — врубає мультики, суне їм у руки що-небудь й сидить у телефоні. А ввечері — мовчанка від неї, крики від дітей.
Вся робота — на мені. Прокидаюся о четвертій. Працюю прибиральницею у двох офісах, повертаюся о восьмій, не встигаю навіть чаю заварити — треба прибрати, постирати, зварити. Поки всі на роботі, сама відмиваю кухню, щоб не липло від жиру, готую обід. Бо опівдні син з дружиною прийдуть — треба їсти. Потім знову робота, вечеря, і тільки після дев’ятої вечора можу нарешті сісти. Інди просто плачу на кухні від безсилля.
Моя пенсія йде на комуналку та продукти. Зарплати Олексія не вистачає на таку юрбу. А Олена, звісно ж, «у декреті». Ще до того, як офіційно туда пішла.
Недавно спробувала поговорити з сином. Сказала — хата маленька, нас забагато, мені важко, здоров’я підводить. Після лікарні, де опинилася через тиск біля плити, лікар наказав не перенапружуватися. А він лише плечима здвинув:
— Мам, ти не сама тут живеш. Хата й моя теж. Нам нікуди йти. Грошей нема. То потерпи.
Ось і вся розмова.
Ось і вся подяка.
Ось і весь син.
Думаю поїхати. Взяти кредит, знайти собі куток. Навіть якщо менший, навіть без ремонту. Лише б тиша. Лише б нікого. Бо я більше не витримаю народження ще однієї дитини. Тут уже не життя — тут виживання.
Я більше не живу. Я обслуговую. Я рабиня. У власній хаті. На власній старості. І найстрашніше — ніхто з них навіть не замислюється, як мені важко. Вони просто живуть. І чекають, поки я зварю, приберу, помовчу.
Хочу кричати, але стискаю губи. Більше не можу, але все роблю. Бо інакше — бруд, голод, холод. Бо я — мати. Бо я — бабуся. Бо я — одна.
