З тремтливим серцем вона постукала у двері. У відповідь тиша.
Склавши кулачки, Оксана Петрівна постукала ще раз. Не почувши жодного звуку, несміливо дістала з сумки ключ і відчинила Боже, як же давно її тут не було! Все виглядало так, як раніше, нічого не змінилося в цьому колись рідному домі тільки тепер усе здавалося холодним і чужим.
Майже рік минув після сварки з Максимом. Вони й раніше інколи сварилися. Оксана брала на руки донечку Сонечко і, залита слізьми, йшла до мами. Зазвичай Максим, уже наступного дня, не витримував і біг миритися. Життя знову ставало на колісця, а мир приносив у їхні стосунки нові кольори. Але того разу все пішло інакше
Відкинувши спогади, Оксана рішуче підійшла до шафи, щоб знайти потрібні документи. Папери лежали неторкані, акуратно нею ж складені у папку. Вже два місяці, як молодий чоловік, що давно закоханий у неї, активно залицявся. Між ними ще нічого не було, але тиждень тому він офіційно попросив її руки.
І весь цей тиждень Оксана не могла заснути щось давило, вона не знаходила відповіді. Спочатку здавалося, що незрозумілість із Максимом має розвязатися. Він постукає в двері, як завжди, зазирне їй у саму глибину душі й скаже: *”Як же я без тебе!”*
Але дні минали, місяці пливли, а життя стояло на місці. З Максимом вони бачилися рідко, він ставав усе холоднішим і далеким, між ними утворилася прірва. Він приходив лише за Сонечкою, мовчки брав дівчинку за руку й вів до себе. Потім так само тихо повертав. Сонечка радісно дзижчала, хвалилася дарунками від тата новою сукнею або черевичками, кружляючи перед дзеркалом. А Оксана згадувала, як сяяли очі Максима, коли він дарував подарунки їй. А тепер навіть не дивився, їм було незручно навіть поруч, і вона поспіхом ховалася у своїй кімнаті. Мама, якій Максим ніколи не подобався, часто говорила: *”Що Бог дав, те й найкраще”*. Поступово Оксана й сама почала у це вірити.
Глибоко вдихнувши, вона прощальним поглядом оглянула кімнату й здригнулася: на дивані спав Максим. Мабуть, після нічної зміни. Перший порив швидше піти, але щось змусило її затриматися. Болісно знайомі риси обличчя, зморшки, неголена щетина, темні кола під очима Оксана повільно сіла поруч. Що вона знає про цю людину, з якою прожила стільки років? Які думки ховаються за цим нахмуреним чолом? У думках виплив забутий образ молодого Максима: чисті, хлопячі очі, а усмішка ясна й тепла Здавалося, саме та усмішка, що колись перевернула її світ догори дриґом, і зробила її закоханою. Невже той усміхнений хлопчина й ця втомлена людина одна й та ж? Адже минуло не так уже й багато часу. Знову виникла та ясна усмішка. І настільки живо, настільки реально, ніби докір їй самій, Оксані
Боже, ку ж воно все поділося? Вона безпорадно озирнулася, немов шукаючи винних у своєму зруйнованому житті. Серце стиснулося, затріпотіло, переповнилося важкими спогадами. Їхній колись затишний, казковий світ поступово заповнився дрібними докорами, образу, слізьми й морем безнадійного непо
