З тремтливим серцем вона постукала у двері. У відповідь мертва тиша.
З тремтливим серцем Оксана постукала знову. Не почувши ні звуку, несміливо дістала з сумки ключ і відкрила… Боже, як довго її тут не було! Все виглядало так, як колись, нічого не змінилося в цьому колишньо рідному домі тільки тепер воно було холодним і чужим.
Майже рік минув після їхньої сварки з Олегом. Вони й раніше сварилися. Оксана брала донечку Соломійку й зі сльозами йходила до мами. Частіше за все Олег, засумувавши, вже наступного дня біг миритися. Життя знову ставало на колії, а мир приносив у їхні відносини нові фарби. Але востаннє все було інакше…
Відігнавши спогади, Оксана рішуче підійшла до шафи, щоб знайти потрібні документи. Папери лежали неторкані, акуратно складені нею ж у папку. Вже два місяці молодий чоловік, що давно закохався в Оксану, наполегливо за нею доганявся. Між ними ще нічого не було, але тиждень тому він офіційно запропонував їй руку.
І весь цей тиждень Оксана не могла заснути щось тиснуло її, вона не могла ухвалити рішення. Спочатку здавалося, що незгода з Олегом має вирішитися. Він постукає у двері, як звичайно, загляне їй у самі глибини душі й скаже: «Як же я за тобою сумував!»
Але дні йшли, місяці минали, а в житті нічого не змінювалося. З Олегом вони бачилися рідко, він ставав дедалі холоднішим і віддаленим, між ними утворилася прірва. Він приходив лише по Соломійку, мовчки брав дівчинку за руку й забирав до себе. Потім так само мовчки повертав. Соломійка радісно дзижчала, хизуючись подарунками від тата кружляла перед дзеркалом у новій сукні або черевичках. А Оксана згадувала, як сяяли Олегові очі, коли він дарував подарунки їй. А тепер… навіть не дивився на неї, їм було незручно бути поряд, і вона поспіхом ховалася у своїй кімнаті. Мама, яка ніколи особливо не хвилювалася через Олега, часто повторювала: «Що Бог дав, те й найкраще». Поступово й сама Оксана почала у це вірити.
Глибоко вдихнувши, вона прощальним поглядом окинула кімнату й… здригнулася: на дивані спав Олег. Мабуть, після робочої зміни. Перший порив швидше піти, але щось змусило її повернутися. Болюче знайомі риси обличчя, змарніле, з неголеною щетиною, темні кола під очима… Оксана повільно сіла поруч. Що вона знає про цю людину, з якою прожила стільки років? Які думки ховаються за цим нахмуреним чолом? У думках Оксани виринав забутий образ молодого Олега: чисті, дівочі очі, а усмішка ясна й тепла… Завжди здавалося, що саме ця усмішка, яка перевернула її душу, і була тим, у що вона колись закохалася. Невже той усміхнений хлопець і ця втомлена людина одна й та сама? І все ж з того часу минуло не так багато років. Знову зявилася та ясна усмішка. І так реально, так живо стояв цей образ перед нею, ніби докір їй самій…
Боже, куди ж усе це поділося? Вона безпорадно озирнулася, наче шукаючи винних у своєму зруйнованому житті. Серце стиснулося, затріпотіло, переповнилося важкими спогадами. Їхній колись затишний і казковий світ поступово заповнився дрібними докорами, образ
