З тремтливим серцем вона постукала у двері. У відповідь тиша.
З тремтливими пальцями Олеся постукала знову. Не почувши ні звуку, несміливо дістала із сумочки ключа і відчинила… Боже, як давно її тут не було! Все виглядало так, як колись: той самий затишок, ті самі речі. Але тепер все було холодним і чужим.
Майже рік минув після останньої сварки з Максимом. Вони й раніше сварилися, звичайно. Олеся брала на руки донечку Соняшко і, схлипуючи, йшла до мами. Максим, зазвичай, вже наступного дня біг миритися сумував без неї. Життя поверталося в звичне русло, а примирення додавало їхнім стосункам нових фарб. Але того разу все пішло інакше…
Відкинувши спогади, Олеся рішуче підійшла до шафи, щоб знайти потрібні документи. Папери лежали там, де вона їх залишила, акуратно складені у папку. Вже два місяці, як молодий чоловік, який давно закоханий у неї, активно залицявся. Між ними ще нічого не було, але тиждень тому він офіційно попросив її руки.
І весь цей тиждень Олеся не могла заснути щось тиснуло на груди, не даючи прийняти рішення. Спочатку здавалося, що незрозумілість із Максимом має вирішитися. Він постукає в двері, як колись, зазирне їй у самі глибини душі і скаже: *”Як же я без тебе сумував!”*
Але дні минали, місяці пливли, а в житті нічого не змінювалося. Максим зʼявлявся рідко, ставав все холоднішим і віддаленим, між ними утворилася прірва. Він приходив лише за Соняшком мовчки брав дівчинку за руку і забирав до себе. Потім так само мовчки повертав. Соняшко ж радісно дзвінко сміялася, хизуючись батьковими подарунками кружляла перед дзеркалом у новій сукні або черевичках. А Олеся згадувала, як сяяли Максимові очі, коли він дарував подарунки їй. А тепер… Навіть не дивився на неї. Їм стало незручно навіть поряд стояти, і вона поспіхом ховалася у своїй кімнаті. Мама, яка ніколи не була фанаткою Максима, часто повторювала: *”Що Бог дає, те й добре”*. І потроху Олеся почала у це вірити.
Глибоко вдихнувши, вона прощальним поглядом окинула кімнату і… здригнулася: на дивані спав Максим. Мабуть, після нічної зміни. Перший порив швидше піти, але щось змусило її повернутися. Кожна риса обличчя йому була болісно знайома: зморшкувате чоло, щетина, темні кола під очима… Олеся повільно сіла поруч. Що вона знає про цю людину, з якою прожила стільки років? Які думки ховаються за цим нахмуреним чолом?
У думках виринув забутий образ молодого Максима: ясні хлопʼячі очі, широка тепла усмішка… Саме та усмішка, яка колись перевернула її життя догори дриґом, і здавалося, що саме за нею вона й закохалася. Невже той усміхнений хлопець і ця втомлена людина одна й та сама особа? Адже з тих пір минуло не так і багато часу.
Знову зʼявилася та ясна усмішка. Настільки реальна, настільки жива, ніби докір їй самій…
Боже, куди ж усе поділося? Вона безпорадно озирнулася, немов шукаючи винних у своєму зруйнованому житті. Серце стиснулося, наповнившись важкими спогадами. Їхній колись такий затишний світ поступово заповнився дрібними докорами, образу, сльозами та морем безнадії. Вічно втомлений Максим, який працював на трьох роботах, щоб прогодувати їх із Соняшком і ні від кого не залежати… Олеся мала час все обдумати й зрозуміти: їй просто бракувало терпіння, жіночої гнучкості та розуму…
А адже колись вони були шалено щасливі. І це не хворобливий бред її уяви. Олеся різко підвелася їй неймовірно захотілося довести це собі. Погляд зачепився за Максимову руку, яка лежала на… їхньому весільному альбомі. На фото вони були просто сліпучо щасливі.
Її рука мимоволі здригнулася, і фотографія з легким шелестом впала на підлогу. Озирнувшись, вона завмерла… На неї дивився Максим.
Олесю… Ти повернулася? його очі сяяли, і їй стало нестерпно від думки, що ще півгодини тому вона могла піти назавжди…
