**Щоденниковий запис**
Якось увечері, коли ми з Олею сиділи на кухні, обговорюючи буденні справи, вона зітхнула й замовкла. Впродовж останніх днів вона виглядала втомленою, мов після важкої праці, хоча роботи було не більше, ніж завжди. Від їжі вона відверталася, а сон тримав її міцніше за будь-які пута. Тоді вона зробила тест, і підозри підтвердилися — вагітність.
Лише два роки минуло з того часу, як вона повернулася з декрету. Наш син Олежко ось-ось піде до школи, а донька Марічка перейшла у другий клас. Тільки встигла звикнути до нового ритму — і знову пелюшки, безсонні ночі, тисячі справ, які не чекатимуть. «Діти — це благословення», — казали їй. «Бог дитину дасть — і на дитину дасть». Але часи не найлегші: невпевненість, ціни ростуть, а зарплати — ні. І що сказати на роботі? Що незабаром знову йде у декрет, а потім — вічні лікарняні? І взагалі, чи витримають троє дітей?
Керівник нещодавно питав, чи не збирається хтось із жінок у декрет. Оля, як і всі, запевнила, що у неї вже «повний комплект» — хлопчик і дівчинка, більше не планує. А тепер ось…
«Чого я взагалі про роботу думаю? Діти — головне», — казала вона собі, але сумніви не відпускали.
— Ти не захворіла? Бліда якась, — одного разу спитав я. — Тричі запитав, що подаруємо Олежкові й Марійці на свято, а ти мовчиш.
Тоді вона розповіла. Я замовк, потім спитав:
— І що робитимемо?
Вона здивувалася, що я сказав «ми». Це було важливо. Ми завжди вирішували разом. Оля відчула полегшення, ніби камінь із плечей.
— Ми з двома впоралися — і третя буде, — сказав я.
— Але я знову у декреті… Твоя зарплата…
— Знайду підробіток. Чи ти хочеш зробити аборт? — прямо спитав я.
Оля знизала плечима:
— Не знаю. Ти працюватимеш цілими днями, я — дома з дітьми. І так минутиме життя…
— З двома чи з трьома — воно все одно минає. Давай подумаємо, — запропонував я.
Але сумніви не йшли.
Я поговорив із батьками — можливо, поміняємося квартирами. Вони живуть у трьохкімнатній удвох. Та мати відреагувала, як і очікувалося:
— Оля спеціально завагітніла, щоб квартиру віджати! — вигукнула вона.
— Це моя ідея, — відповів я.
— Ну звісно! І хто ж нам у старості допомагатиме? Ви тільки про себе думаєте!
Оля, побачивши моє обличчя, нічого не запитала.
День за днем вона вагалася. А потім їй приснилася дивна дівчинка — весела, з кошиком у руках. Кошик був… порожній.
— Як ти думаєш, це знак? — спитала вона мене.
— Це лише сон.
Ми потрапили на день народження до друзів. У них бездітний, але багатий дім. Господиня зі сльозами сказала:
— Якби могла, народила б стільки, скільки Бог пошле…
Після цього Оля вирішила — бути третьому маляті.
Але моя мати знову влаштувала сцену:
— Двох вам мало? Чи ти збираєшся плодити бідняків?
— Сама одного народила, а виглядаєш, наче цілу збірну випустила, — різко відповіла Оля.
Мама залишилася ображена, але нам було все одно.
Рішення було прийняте. Оля пішла до жіночої консультації. Дорогою вона вже уявляла, як літом вони всі разом гулятимуть у парку, як куплять щось на матАле вона так і не дійшла до лікарні — на тому самому тротуарі її збив електросамокат, і втративши дитину, Оля зрозуміла, що кошик уві сні був порожній не просто так.
