“Від сьогодні все буде інакше!” — як одна жінка поставила на місце чолові та сина
Я не залізна. Я звичайна жінка, якій теж може бути погано. У якої болить голова, яка втомилася, яка працює цілий день, а ввечері тягне на собі важку сумку з продуктами, бо вдома — двоє чоловіків, здоровенних і ситих, які, схоже, вважають, що їжа з’являється в домі сама по собі. І коли сили закінчуються, залишається лише одне — сказати те, що вже давно кричить усередині.
Цей день видався особливо важким. В офісі завал, начальник зранку на нервах, я ледве дочекала до кінця зміни. Вже стоячи на зупинці, зрозуміла, що треба ще зайти в супермаркет: у холодильнику порожньо, а вдома — чоловік Тарас і син Андрій. Тарасу — сорок два, високий, кремезний, апетит відповідний. Андрію — п’ятнадцять, займається боротьбою, після тренувань змітає з тарілок усе, що під руку потрапить.
Я йшла додому, згинаючись під вагою пакетів, лаючи себе за те, що взяла стільки всього. Голова гула, кожен крок відбивався пульсацією у скронях. Але я не могла не зайти — адже хто, як не я?
Коли нарешті відчинила двері, Тарас уже був вдома. Лежав на дивані, дивився телевізор. Жодного питання, жодного погляду: “Як ти?” — ніби мене й не було. Андрій був ще на тренуванні. Я мовчки пройшла у спальню, випила таблетку й лігла. Хоч би п’ятнадцять хвилин — перевести дух, відпочити, прийти до тями.
Голова трохи відпустила, але не зовсім. Я все одно почувала себе розбитою. Але підвелася й пішла на кухню. Там, крім шуму з телевізора, тільки мої кроки й брязкіт посуду. Швидко приготувала макарони по-флотськи, нарізала салат. Просто, ситно. Не до витонченостей.
Андрій прийшов пізніше. Я покликала всіх до столу. Сіла поряд і почула те, від чого всередині щось обірвалося.
— Знову макарони? — фуркнув чоловік. — Могла б і щось цікавіше зварити.
— А я б котлетів хотів, — підтримав його син, покрутивши виделкою в салаті.
Жоден не запитав, як я. Жоден не сказав “дякую”. Вони знали, що в мене болить голова. Бачили, як я тягла додому сумки. Чули, як я зітхала й ледве трималася на ногах. Але все, що вони змогли сказати, — “нам не смачно”.
Я мовчки відклала ложку, подивилася на них обох. І ніби щось усередині клацнуло.
— Не подобається вечеря? Не їжте. Від сьогодні все змінюється. Я втомилася бути обслуговчим персоналом. Хочеш котлет — готуй. Хочеш борщ — вари. Я більше не буду тягати на собі сумки, готувати, прибирати й отримувати за це фурканя. Від сьогодні я готую — так, на всіх. Але хтось із вас миритиме посуд, інший — прибиратиме в хаті. Хто що робитиме — вирішуйте самі. Я праю лише те, що в кошику. Брудні шкарпетки під ліжком — не мої проблеми.
Раз на тиждень — у суботу — йдемо всією родиною в магазин і закуповуємо продукти. Я не в’ючна тварина. Я не вантажник. Я не кухарка за викликом.
Я встала, поправила волосся й пішла у ванну. Обернулася біля дверей:
— А зараз я йду в душ і лягаю спати. Хто митиме посуд — вирішуйте самі. Тільки знайте: якщо завтра вранці на кухні буде брудно — сніданку не буде. Усе. На добраніч.
Я пішла. За спиною — тиша. Навіть телевізор хтось вимкнув. Я не озиралася. Я знала, що вони сидять і дивляться мені вслід. Здивовані. Можливо — збентежені. А може, вперше за багато років, — задумані.
І знаєте що? Я не відчула провини. Тільки полегшення. Бо іноді, щоб тебе почули, треба перестати шепотіти й почати говорити голосно. Чітко. І без вибачень.
