“Від сьогодні все буде інакше!” — як одна жінка поставила на місце чоловіка та сина
Я не залізна. Я звичайна жінка, якій теж може бути погано. У якої болить голова, яка втомилась, яка цілий день працює, а ввечері тягне на собі важку сумку з продуктами, бо вдома — двоє чоловіків, здоровенних і ситих, які, схоже, думають, що їжа з’являється сама собою. І коли сили закінчуються, залишається лише одне — сказати вголос те, що давно вже кричить всередині.
Цей день видався особливо важким. В офісі аврал, начальник зранку на нервах, я ледь дочекалась кінця зміни. Вже стоячи на зупинці, зрозуміла, що треба зайти в супермаркет: в холодильнику пусто, а вдома — чоловік Тарас і син Данило. Тарасу — сорок два, високий, кремезний, апетит відповідний. Данилові — п’ятнадцять, займається боротьбою, після тренувань змиває з тарілок усе, що під руку потрапить.
Я йшла додому, згинаючись під вагою пакетів, проклинаючи себе за те, що взяла стільки всього. Голова гула, кожен крок віддавався пульсацією у скронях. Але я не могла не зайти — адже хто, як не я?
Коли нарешті відчинила двері, Тарас вже був вдома. Лежав на дивані, дивився телевізор. Жодного запитання, жодного погляду: “Як ти?” — ніби мене й не існувало. Данило ще був на тренуванні. Я мовчки пройшла в спальню, випила таблетку і лігла. Хоч п’ятнадцять хвилин — перевести подих, відпочити, прийти до тями.
Голова трохи відпустила, але не зовсім. Я все одно почувала себе розбитою. Але піднялась і пішла на кухню. Там, крім гомону телевізора, лише мої кроки і брязкіт посуду. Швидко приготувала макарони по-флотськи, порізала салат. Просто, ситно. Не до вишукувань.
Данило прийшов пізніше. Я покликала всіх до столу. Сіла поруч і почула те, від чого все всередині обірвалося.
— Знову макарони? — похмикав чоловік. — Могла б і щось цікавіше приготувати.
— А я б котлет хотів, — підтримав його син, покручуючи виделкою в салаті.
Жоден не запитав, як я. Жоден не сказав дякую. Вони знали, що в мене болить голова. Бачили, як я тягла додому сумки. Чули, як я зітхала і ледве трималась на ногах. Але все, що вони змогли сказати — “нам не смачно”.
Я мовчки відклала ложку, подивилась на них обох. І ніби щось у мені клацнуло.
— Не подобається вечеря? Не їжте. Від сьогодні все змінюється. Я втомилась бути обслуговчим персоналом. Хочеш котлет — готуй. Хочеш борщ — вари. Я більше не буду тягати на собі сумки, готувати, прибирати і отримувати за це похмикування. Від сьогодні я готую — так, на всіх. Але хтось із вас буде мити посуд, інший — прибирати в хаті. Хто що буде робити — вирішуйте самі. Я праю лише те, що в кошику. Брудні шкарпетки під ліжком — не мої проблеми.
Раз на тиждень — у суботу — йдемо всією родиною в магазин і закупаємо продукти. Я не в’ючна тварина. Я не носильник. Я не кухарка за викликом.
Я встала, поправила волосся і пішла у ванну. Обернулась біля дверей:
— А тепер я йду в душ і лягаю спати. Хто буде мити посуд — вирішуйте самі. Тільки врахуйте: якщо завтра вранці на кухні буде брудно — сніданку не буде. Усе. На добраніч.
Я пішла. За спиною — тиша. Навіть телевізор хтось вимкнув. Я не оберталась. Я знала, що вони сидять і дивляться мені вслід. Здивовані. Може — збентежені. А може, вперше за багато років, — задумані.
І, знаєте що? Я не відчула провини. Лише полегшення. Бо іноді, щоб тебе почули, треба перестати шепотіти і почати говорити голосно. Чітко. І без вибачень.
