З турботою дідуся

Дідусеві турботи

Іван Опанасович овдовів півроку тому. Перший гарячий біль пішов, сховався кудись під серце й застряг там гострим крижаним шматочком, час від часу танучи у найнепідходящіші моменти. Запитає хтось із сусідів побачивши: «Ну, як ти, Опанасовичу, тепер самотній?» — і в очах діда заблищить сльоза.

«Слабким став, раніш такого не бувало, — думав Опанасович і миттєво сам собі відповідав: — Та й біди такої не було…»

Жив він у селі з молодості. Вийшов на пенсію, гадав — ось тепер часу вистачить. Та після втрати дружини час ніби зупинився, і Опанасович не знав, що з ним робити. Все здавалося марним… Хіба що молитва в церкві.

Донька вийшла заміж у місто, онука вже час було віддавати до школи. На початку літа вона з зятем і Олесем приїхали в село.

— Тату, ось тобі на виховання, — почала розмову Марічка, показуючи на онука. — Раніше був малятком, мама з ним возилася, а тепер твоя черга: треба з нього чоловіка виростити.

— А батько чому не виховує? — поцікавився Опанасович.

— Батько в житті молотка в руках не тримав. Сам знаєш — Андрійко музикант. Бандура — його стихія. Восени Олеся до музичної школи віддамо. Може, і до батька в клас потрапить. — Марія зідхнула. — А виховання має бути гармонійним. То ж допомагай. Хочу, щоб син на тебе рівнявся: був таким же умільцем і працьовитим.

Іван Опанасович посміхнувся й подивився на онука.

— Воно ж правильно, Марічко. Нехай буде по-одному. Навчу всього, що вмію. Поки живий…

— Годі, тату, — перебила донька. — Житимемо довго й дружно. А от з Олесем — допоможи.

Того ж дня дід повів онука до своєї майстерні. Там вони оглянули верстак, полиці з інструментами й почали облаштовувати Олесевий куток.

Спеціально для онука дід пристосував старий письмовий стіл, укоротивши ніжки й оббивши стільницю оцинкованою бляхою. Для верстака знадобилися й спеціальні інструменти — маленькі, під дитячу руку.

Повісивши над Олесевим робочим місцем полицю, дід розклав там найдрібніші інструменти: молоточки, викрутки, маленькі пасатижі, мініатюрну ножівку й кліщі. У круглих бляшаних коробочках із-под цукерок, які збереглися ще з його молодості, лежали цвяшки різних розмірів.

Олесь був у захваті й не відходив від діда, безперервно розпитуючи — що до чого. Марія ледве покликала їх обідати, а після обіду вони знову пішли займатися «чоловічою справою».

— Ну, ось. Початок покладено, — сказав увечері дід. — На сьогодні годі. Завтра рано на рибалку йдемо. Тож треба підготувати снасті й раніше лягти спати.

Минали щасливі літні дні. Марія з чоловіком помітили, що батько пожвавився, з’явилася колишня випростана постава й блиск у очах.

— Ну, Марічко, — здивувався потай від Опанасовича Андрій, — дарма, що вчителька. І синові добрий приклад, й батька оживила…

— Увага… Всім увага потрібна — і малому, і великому, — тихо відповіла Марія. — Не можна допустити, щоб батько здавався. Тепер частіше їздитимемо. Слава Богу, що Олесь його підтримує. Іншому б, окрім пляшки, нічого й не треба: одне лікування. А тут — онук як сонечко ясне. От і добре. Я завжди знала, що мій тато — мудра людина…

Вона зітхнула й пішла у город, як це робила її мати. Город і сад мають бути доглянуті, як за життя мами, щоб батько не відчував, що все руйнується з її відходом.

Незабаром відпустка Марії скінчилася, вона поїхала до міста, а Андрій із Олесем лишалися у діда й допомагали йому у всьому.

Та настала осінь, і Олесю треба було йти до першого класу. З цієї нагоди Івана Опанасовича запросили до міста — проводжати онука до школи. З гордістю вів за руку Олеся дід. У костюмі та краватці, які він не надягав років десять, він стояв на першій лінійці онука й хвилювався. Заграв гімн, дід випростався й стиснув руку хлопчини…

У ту мить Іван Опанасович пообіцяв собі не здаватися, віддати всі сили на виховання онука, допомогу доньці…

Повернувшись до свогоВернувшись додому, він взяв з полиці стару фотографію дружини, посміхнувся й подумав: “Ось і виходить, що життя продовжується, а любов — ніколи не вмирає.”

Оцініть статтю
ZigZag
З турботою дідуся