Із відпустки Ігор так і не повернувся
Слухай, Світлано, твій-то що, ані дзвінка, ані листа?
Та ні, Оксано, навіть на дев’ятий чи на сороковий день нічого, віджартовувалась Світлана, поправляючи робочий фартух на пишних стегнах.
Та може заблукав уже десь… співчутливо похитала головою сусідка. Може, ще й повернеться. Міліція теж мовчить?
Глухо, Оксанко, наче карасі у Дніпрі.
Ох вже ця доля!..
Світлані ці розмови давно вже були тяжкі. Вона взяла мітлу в іншу руку і почала заметати опале листя біля свого будинку. Осінь була довга, затяжна, 1988 рік. Щойно підметена доріжка миттю знову вкривалася листям, тож Світлана розверталася і вдруге йшла, змітаючи все у купу.
Три роки тому Світлана Гулькіна вийшла на пенсію й насолоджувалась заслуженим відпочинком. А минулого місяця довелося піти двірником у комунальне господарство грошей стало не вистачати, а інша робота не трапилася.
Жили вони, як більшість радянських сімей: ні бідно, ні розкішно як усі. Працювали, сина ростили. Чоловік не пиячив, лише на свята, на роботі його поважали працював сумлінно. По жінках не бігав. А вона все життя відпахала медсестрою в районній лікарні, навіть грамоти мала.
Чоловік отримав путівку на південь, на відпочинок до Одеси, та не повернувся. Спочатку Світлана нічого підозрілого не помітила: не дзвонить значить, відпочиває, все гаразд. Але коли в обумовлений день не зявився почала шукати: обдзвонила всі міські лікарні, міліцію, навіть у морг зателефонувала.
Синові у військову частину спершу телеграму надіслала, а потім і додзвонилася сама. Врешті разом зясували: із готелю він виїхав, а на потяг до Києва не сідав. Зник. І знову по колу: телефонувати в лікарні, морги.
На роботі руками розводили: мовляв, видали заслужену путівку більше не наша справа. Не вийде у визначений термін звільнимо за прогули. І все.
Світлана дуже хотіла поїхати в Одесу, шукати його на місці, але син переконав:
Ну що ти, мамо, там сама знайдеш? Скоро у мене відпустка, якщо дозволять поїду. У формі мені легше буде
Світлана трохи заспокоїлась, намагалася не сидіти без діла, щоб дурниця в голову не лізла. На міліцію вже почала дивитися як на місце роботи заходила спокійно, вже без сліз, хоча новин не було. Частково й тому на роботу пішла коли працюєш, легше триматися. Дома ж вечорами ревіла. Проклинала свою долю, що нагородила такими випробуваннями після стількох років життя. Найважче було не знати, що з ним.
Явися Ігор перед нею так само раптово, як і зник.
Він стояв у тому ж темно-синьому костюмі, в якому їхав. Без сумки чи валізи. Просто стояв, піднявши комір піджака, руки в кишенях, і дивився, як Світлана замітає двір.
Вона навіть не одразу його побачила поки син не окликнув:
Ігоре, Грицю
Світлана кинула мітлу й кинулася до них.
Розкрила руки, немов чайка біля берега, і, не стримуючи сліз, обійняла чоловіка.
Ігор обійняв її не одразу, невпевнено.
Домів ідіть, буркнув син. Світлана вловила образу у його голосі.
Грицю, дай й тебе обійму, з весни не бачила
Та ходімо вже в хату, холодно
Та хоть би попередив, я б порядок навела, поїла б вас гаряченьким
Мамо, я ж не на вареники приїхав Обіцяв приїхав.
Світлана дивилась то на чоловіка, то на сина. Пережила стільки за ці місяці зараз почувалася наче в тумані. Живий. Здоровий. Та розпитувати про все не хотілося лиш нагодувати, напоїти і дати перепочити. Ігор мовчав.
Мам, сідай вже
Але Світлана вже крутилась по кухні, гриміла тарілками.
Мам, ну от Тата я знайшов у в іншої жінки.
Світлана обернулась до сина, перевела погляд на чоловіка. Той сидів, понуро опустивши голову, руки сплівши на колінах. Виглядав, як провинилася дитина. Худий, змарнілий, винний.
В якої ще жінки, Ігорю? Що ти наробив?
Адже Світлана собі уявляла лихо: пограбували, побили, грошей на квиток немає блукає чоловік по чужому місті
Не повернувся він, бо залишився жити у Ольги Борисенко, у неї будиночок при морі. Не захотів їхати.
Світлана потріпала віями.
Як це не захотів?
Та так Зрозумів, що живу не своїм життям! Завод-робота-завод. Дача вихідними. А свободи нема.
О, свободи йому захотілося! обурилась вона, вся аж почервоніла.
Сину, нащо ти мені цей «шматок свободи» додому привіз? Хотів принизити? Ліпше б уже сказав, що помер Я тут чекала, всі очі виплакала, а він, виявляється, біля моря
Знаєш, Світлано Я думав, може, все з чистого листа
Та не життя ти хотів почати, а на півдні перенигрівся, увімкнув дурника і, як останній хробак, сховавсь у чужої жінки! Справжній чоловік повернувся б, розлучився а потім уже шукав свою свободу. Чесно було б! А так йди, не хочу бачити!
Ігор піднявся, проходячи коридором, завернув у кімнату.
Та не так іди, просто виходь! вже мало не ридала Світлана. Навіть бачити не можу!
Тату, йди, швидко з’явився в коридорі Гриць.
Вдруге Світлана побачила Ігоря лише за два тижні.
Вона як завжди мела доріжку, ганяла воду після нічного дощу на дорогу. Він стояв на початку будинку, у старому пальто й смішній шапці.
Світлано покликав, потім гучніше.
Вона підняла голову. Подивилася на нього порожніми очима. Здавалося, що він зламав їй руки й ноги: пробачити могла б, а підійти вже ні. Ігор сам підійшов.
Я повернувся. На завод влаштувався знову. Простим робітником, не бригадиром вже. Пустиш?
Вона сперлася на мітлу:
Авжеж пущу Але заяву на розлучення треба писати і якнайшвидше.
Тобто, не пробачила? Розумію.
Раз розумієш, то чого прийшов?
Ольга казала: поїдеш назад не пущу. От я й поїхав повернувся до тебе.
Хах, і там не треба, і тут не треба! От тому такі чоловіки нікому не потрібні. Та й повернувся ти не сам син тебе витягнув. Іди, живи, як хотів, не заважай робити! рішуче замела мітлою ледь не по його черевиках.
Розвернулася й з особливою злістю почала змітати далі. Коли озирнулася Ігоря й слід простив. Навіть видихнула з полегшенням. Бо боялась, що лишиться стояти, а вона пробачить Знаєш, зазвичай того, хто в спину б’є, ще й захищають від решти
Кажу тобі, Оксанко, от така історія у нас. Ты їй вір, бо ж життя таке, що краще самої долі й не вигадати.
