З роками я усвідомила, що більше ніколи не хочу виходити заміж.
З плином життя я зрозуміла, що завжди була зразковою матір’ю — турботливою, ніжною, без шкідливих звичок, тією, на кого діти могли покластися в будь-яку мить. У мене троє дітей: два сини і донька, яких я виховувала з любов’ю і віддачею. Наймолодшого, Сашка, я народила у 37 років, і між ним та старшими дітьми — справжня прірва. Завжди була їм опорою, надійною стіною, але тепер, озираючись назад, розумію, як мало залишила собі.
Життя моє минуло в трудах. Я працювала без упину, тягнула родину, але на себе витрачала мізер. Усе йшло на дітей, на дім, на затишок для них. Нікуди не їздила, не відпочивала, не тішила себе — хоча в глибині душі так того хотіла! До одруження я була іншою: вільною, легкою, часто їздила до моря, в гори, куди душа забажає. А потім вийшла заміж за Миколу. Він не був поганою людиною — не пив, не курив, дбав про дім, як умів. Але його безлад зводив мене з розуму: всюди речі, хаос став частиною нашого життя. А в 55 років, коли діти виросли і роз’їхалися, я раптом подивилася на себе і зрозуміла: більше так не можу.
Ми жили в просторому будинку під Києвом, але цей дім давно перестав бути моїм. У Миколи з’явилося дороге хобі — полювання. Три породистих гончаки, арсенал зброї, сараї, завалені спорядженням, — все це поглинало його час і гроші. А я? Я навіть не могла завести кота — він їх терпіти не міг. Багато з того, що мені подобалось, викликало в нього лише роздратування. Мої мрії, мої маленькі радощі задихалися під його байдужістю.
Шість років тому, у вересні, я вийшла на пенсію, але продовжила працювати — звичка тримати все під контролем не відпускала. І ось, ставши пенсіонеркою, я наважилася. Запропонувала Миколі розлучення з умовою: я залишаю йому наш трикімнатний будинок, гараж, авто, усі меблі, його собак і рушниці, а натомість прошу лише двокімнатну квартиру для себе. Він погодився без суперечок — на той час наш зв’язок звівся до нитки. Діти поїхали, дім спорожнів, і я втомилася жити заради нього, розчинятися в його житті, не отримуючи нічого навзаєм.
У листопаді два роки тому я переїхала до своєї нової квартири в центрі міста. З однією потертою сумкою в руках, в пусті стіни, де не було й сліду минулого. І знаєте, я була щаслива — до сліз, до тремтіння в грудях! Вперше за десятиліття я вдихнула на повні груди. Почала облаштовуватися потроху: замінила труби, встановила нові вікна, обновила двері. Кожен цвях, вбитий в цю квартиру, був моєю маленькою перемогою.
Ми розлучилися офіційно, і відтоді моє життя заграло новими барвами. Тепер я щороку їжджу до Чорного моря, слухаю живу музику на концертах, вирушаю в подорожі, про які мріяла в молодості. У мене живуть два пухнасті коти — породисті, горді, мої вірні супутники. З дітьми в мене прекрасні стосунки: вони радіють за мене, телефонують, приїжджають в гості. І зараз, у свої майже 62 роки, я почуваюся так легко, так спокійно, що не боюся сказати: це найщасливіші роки мого життя. Я не хочу нічого змінювати, не хочу втрачати цю свободу.
Знову заміж? Ніколи. Я віддала занадто багато — роки, сили, мрії — щоб знову зв’язати себе узами, які можуть стати кайданами. Невдовзі мені виповниться 62, і я молюся лише про одне: щоб не згаснути завтра, щоб ще багато років насолоджуватися цим новим, моїм світом. Це моя історія — історія жінки, яка нарешті знайшла себе після десятиліть жертв. І я не віддам це щастя нікому.
