Колишня невістка захлопнула мені двері перед носом: ніби й не рідня я їм…
— Мого сина вже п’ять років як одружили, а я за цілий час жодного разу не була у них у гостях. Навіть порогу не переступала. Невістка відразу дала зрозуміти — гості їй не до душі, — з болем у голосі розповідає 60-річна Марія Іванівна з Львова.
Син живе з дружиною в її квартирці — невелика «однушка» в центрі міста. Для двох — вистачає. Мріють про більше, відкладають гривні, працюють. Ніби все просто, все логічно.
— Поки дітей не було, я не лізла. Вони зранку до ночі на роботі, а я на своїй хаті — кожен при своєму. Бачились святами, дзвонили часто. Мене все влаштовувало, — зізнається жінка.
Та недавно все змінилося. Наталка — невістка Марії Іванівни — важко виносила донечку, пологи були складні. Ледащо вижила. Свекруха навідувала її в лікарні, носила необхідне, переживала, допомагала як могла. Після всього вона й подумати не могла, що з народженням онучки її просто відштовхнуть.
— Наталка ще до пологів казала, що виховуватимуть дитину самі. Без допомоги. Та я думала — це лише слова. Не виспиться кілька ночей, втомиться — і покличе. Тим більше я ж знаю, як це — бути молодою матір’ю, — ділиться жінка.
Марія Іванівна згадує, як її власна мати допомагала їй, коли вона ростила Андрійка. Готувала, прибирала, гуляла з ним, поки вона відпочивала. Та підтримка була безцінною.
— Приїхала на виписку, як належить — з квітами, подарунками, сльозами на очах. Обняла сина, привітала Наталку. А вони просто підвезли мене додому, сказали: «Відпочити хочеться, давай пізніше». Ані «зайди на каву», ані «посидь хвилину». Ніби мене вимкнули.
Перший місяць вони взагалі нікого не підпускали до дитини. Наталка казала — «адаптація», «час для сім’ї». Ну добре. Зачекаємо. Але минув другий… третій… Вже півроку, а двері як були замкнені, так і лишаються.
— Гуляємо лише на вулиці. Наталка іноді дає мені коляску й каже: «Пройтись можеш, я додому — прати треба». А сама — йду, а за спиною вже двері гримають. На поріг не ступила. Жодного разу. За весь цей час, — каже з гіркотою свекруха.
Спочатку Марія Іванівна ображалася. Плакала, злилася. Потім змирилася.
— Думаю, добре хоч гуляти дозволяє. Хоч онучку бачу. Хоч не ховає її від мене зовсім. Ходжу з нею по парку, співаю їй пісні, а потім повертаю коляску — і знову прощавай.
Інколи жінка замислюється — може, щось не так зробила? Чи в Наталки свої причини? Та пояснень не було. Лише сувора дистанція, ніби вони не родичі, а випадкові сусіди по сходовій клітці.
Що скажете? Чи є в молодої матері підстави так поводитися? Чи це просто неуцтво й відчуженість? ЯМарія Іванівна глибоко зітхнула, стиснувши в руках фотографію онучки, і вирішила, що іноді любов — це вміння чекати, навіть коли серце болить.
