За гривні я стала «молодшою». Минуло багато літ, мій чоловік дізнався правду, і наш шлюб розсипався, мов сухе гілля у вогні.
Мене народили в задумливому селі на Поділлі, де час затягує очі туманом і все навкруги танцює у ритмі старих пісень. Після восьмого класу я пішла в кулінарний технікум чотири сезони праці і молитви, і ось я вже з дипломом знань про український борщ. Декілька літ працювала в місцевій забігайлівці пахла смаженою цибулею й димом драного фартуха. Але якось за стіною дощу зрозуміла: зміни кличуть мене. Жили на чайові копійчина до копійчини а душа хотіла вільного степу і власного простору.
Саме в цій їдальні я познайомилася з Тарасом, що приїхав із самого Києва. Тоді столиця здавалася мені світом, де сонце сходить раніше. Тарас мав свої впливові дороги у місті над Дніпром. Я поїхала до Києва, домовилась про зустріч із ним. Попросила допомоги вступити до університету, а він засміявся і каже: «Все можна, але гривня любить рахунок». На щастя, трохи відклала випікаючи пиріжки, продавши вишивку. Віддала йому по-чесному чималу суму.
Крім того, мені вдалося знайти шлях і до нових документів. Заплатила майстрові і тепер на жовтих аркушах, де ще пахло друкарською фарбою, я була молодшою на цілих пять весен, а весь атестат світився пятірками.
Тарас допоміг мені стати студенткою.
І почалося моє дивовижне нове життя. Навколо веселілась юна дніпровська молодь, усі родом із світла. Через рік я вже стояла під вишнею у весільному вбранні. Мій чоловік, Микола, був тоді зовсім юний, лише девятнадцять мав, з київської родини. Я оселилася у його батьків в просторій хрущовці біля велетнів каштанів.
Як тільки я закінчила навчання, в країні зірвались бурі радянська влада пішла, і настала дивна тиша змін. Ми з Миколою хутко взялися за справу: винайняли маленьке приміщення на Оболоні й відкрили там свій бар. Згодом викупили його, і стали господарями цієї веселої, але тривожної справи.
Жили ніби не зле не було дітей, проте світло стояло в нашій оселі. Якось на мене накотилося дивне відчуття, і захотілося повернутися до села, туди, де сонце ще ласкаве. Разом ми поїхали до моїх юних степових просторів. Зустріла шкільних подруг під абрикосами, хлопці вже давно не хлопці обличчям у зморшках. За моїм життям понеслася чутка інші заздрили, мовчали, дивилися спід лоба. Один однокласник набрався сміливості, прошепотів Миколі, мовляв, працювала я в барі і взагалі маю більше літ, ніж він гадав.
Микола став іншим, його дух залило чорною кавою почав докоряти, з кожним днем віддалявся, доки не впав у вир горілки. Зрештою розлучення, ділили нашу справу, мов хліб під час посту. Я собі купила квартиру, Микола ж загруз у банківських боргах, поспішно брав кредити під вовчі відсотки, і все валилося, як соняшник під осіннім градом.
Сьогодні я ще працюю, хоч уже пенсійного віку. Усі ці дні мене не покидає думка про Тараса того самого, що казав: «Не валяй дурня з документами». Але минуле не вставиш назад у колиску. Молодість платить нам свої непогашені квитанції.
Нещодавно була у матері село ледь дихає, трава вище тину. Зустріла там Олесю, колишню однокласницю. Вона вже два роки на пенсії, порається біля внуків, турботливо висапує грядки. Я ж усе ще йду на роботу здоровя вже не козаче. Молода легковажно скачеш на хмарах, а дорослою платиш за свої нічні польоти.
Можливо, комусь у снах прийде відповідь: як спокутати помилки давноминулих літ?
