За гроші я стала «молодшою». Через багато років мій чоловік дізнався всю правду, і ми розлучилися.
Народилася я у невеличкому селі під Полтавою, де жито шумить, а небо вічно малює дивні сни у нічному повітрі. Вісім класів у місцевій школі промайнули, мов весняний дощ, і після них я вступила до кулінарного училища в обласному центрі. Чотири роки дівочої юності залишилися у запаху борщу і випічки. Потім працювала кухаркою у придорожній їдальні, де самотні подорожні розповідали історії, схожі на химерні сни. Пять років по тому прийшло відчуття, що треба вириватися у мене було бажання досягти чогось більшого.
У їдальні я познайомилася з Тимуром він тоді часто приїздив з Києва. У нього було багато знайомств у столиці. В один із туманних квітневих вечорів я відчайдушно попросила Тимура допомогти вступити до університету. Він не відмовив, але попередив: це обійдеться недешево. Я мала трохи збережених гривень. За його допомогу я віддала кругленьку суму.
Мені також вдалося знайти знайомих, які допомогли зробити нове свідоцтво про народження. За ті документи я теж заплатила чимало грошей. Часи тоді були такі, що все ще друкувалося на папері, пахло чорнилом і таємницею. Тепер я була молодшою на пять років, а в новому свідоцтві були лише «відмінно».
Тимур допоміг мені вступити до університету в Києві.
Життя змінилося несподівано і дивно. Навколо мене були незнайомі обличчя, молоді та енергійні хлопці і дівчата, що говорили стиха і сміялися якось по-іншому. Через рік я вийшла заміж. Мого чоловіка звали Володимир, йому тоді було лише девятнадцять. Він родом із Києва, і я оселилася разом із ним у квартирі його батьків, під вікнами якої все літо співали пташки і згадували козацькі часи.
Університет закінчила я саме напередодні великих змін. Раптом впала комуністична влада, люди були спантеличені, усюди лунали новини про нове майбутнє. Ми з Володимиром взяли напрокат невеличке приміщення біля вокзалу і відкрили власне кафе. Згодом викупили його і стали повноправними господарями закладу, де частували людей борщем, квасом і мріями.
Жили ми доволі добре, хоча дітей у нас не було. Одного дня вирішили разом поїхати до мого рідного села, де все мало запах літа й полину. Побачилася зі своїми однокласниками кожен з них був наче тінь у калейдоскопі минулого. Вони жили інакше, виглядали втомлено, а я помітно вирізнялася, мов вишивка на старій сорочці. Хтось із однокласників обмовився Володимиру, що я працювала все життя кухаркою, і насправді мені більше років, ніж я йому сказала.
Володимир відтоді вже не був собою, почав мене докоряти, що я його ошукала. Він змінився, якось змарнів, почав часто випивати горілку, косував на мене недобрим оком. Ми розлучилися. Довелося ділити нашу спільну справу. Я купила собі невеличку квартиру на околиці, а Володимир заліз у високі кредити та почав жити, борючись із банками за кожну копійку. Все навкруги посипалося, мов вишнева гілка під натиском дощу.
Зараз я ще працюю, хоч уже маю пенсійний вік. Часто згадую Тимура, який тоді застерігав, що підробляти документи це нерозумно. Але минуле неможливо змінити, і старі помилки залишаються чорнилом у наших душах.
Недавно була у мами, в будинку, що стоїть біля річки. Побачила однокласницю, Орися зветься, вона вже другий рік на пенсії, порається з онуками та копає картоплю на городі. А я все ще працюю, і здоровя вже не те. У молодості ми кидаємося у вир необдуманих вчинків, а розплачуємося дорослими роками.
Я чекаю на чиюсь пораду, як виправити ту дурницю, яку зробила колись, у молодості, коли сни здавалися правдою.
