Олена прислухалася до ради матері, і її чоловік відвіз хвору дружину в глуху глушину А через рік повернувся заради її грошей.
Коли Олена виходила заміж за Дмитра, їй було лише двадцять два. Молода, сяюча, з великими очима та мрією про дім, де пахне свіжим паляничками, лунає дитячий сміх і всюди лише тепло. Вона думала, що це її доля. Чоловік був старшим, стриманим, мовчазним але в його мовчанні Олена відчувала опору. Так їй здавалося тоді.
Свекруха з першого дня дивилася на неї з недовірою. Її погляд говорив усе: «Ти не гідна мого сина». Олена з усіх сил старалася прибирала, готувала, підлаштовувалася. Але цього було замало. То борщ занадто рідкий, то білизну розвішує не так, то занадто часто дивиться на чоловіка з коханням. Все це дратувало свекруху.
Дмитро мовчав. Він виріс у сімї, де слово матері було святим. Не смів їй перечити, а Олена терпіла. Навіть коли слабшала, коли втрачала апетит, коли звичайне піднесення з ліжка ставало мукою все списувала на втому. Ніколи б не подумала, що в ній росте щось невиліковне.
Діагноз прийшов несподівано. Рак. Остання стадія. Лікарі лише похитали головами. Тієї ночі Олена під подушкою плакала, ховаючи біль від чоловіка. Вранці знову посміхалася, прасувала сорочки, варила юшку, слухала свекрушині натяки. А Дмитро все далі віддалявся. Вже не шукав її погляду, його голос став холодним.
Одного дня свекруха зайшла до неї і тихо сказала:
Ти ще молода, у тебе все попереду. А вона лише тягар. Навіщо тобі це? Відвези її до села, до тітки Марії. Там тиша, ніхто тебе не осудить. Відпочинеш. А потім зможеш почати нове життя.
Чоловік не відповідав. Але вже наступного дня без слів зібрав Оленині речі, допоміг сісти в авто і повіз її глибше в село туди, де кінчаються дороги, а час пливе повільніше.
Усю дорогу Олена мовчала. Ні питань, ні сліз. Вона знала правду: її вбила не хвороба, а зрада. Їхня родина, кохання, надії все розсипалося в мить, коли чоловік завів двигун.
Тут буде спокійніше, сказав він, виймаючи валізу. Так легше.
Ти повернешся? прошепотіла Олена.
Він не відповів. Лише коротко кивнув і поїхав.
Місцеві жінки іноді приносили їжу, тітка Марія заглядала перевірити, чи ще жива. Олена лежала тижнями. Потім місяцями. Дивилася в стелю, слухала дощ по даху, спостерігала, як вітер гойдає дерева за вікном.
Але смерть не поспішала.
Минуло три місяці. Потім шість. Одного дня в село приїхав молодий фельдшер. Лагідний, добрий хлопець. Почав навідуватися, ставити крапельниці, давати ліки. Олена не просила допомоги просто раптом перестала хотіти померти.
І сталося диво. Спочатку маленьке вона піднялася з ліжка. Потім вийшла на ґанок. Пізніше дійшла до крамниці. Люди дивувалися:
Оленко, ти одужува
