За стіною — не тиша
— Та зроби ти вже цей телевізор тихіше! — вигукнула Ганна Іванівна, вдаривши кулаком у стіну. — Ніч на дворі, люди сплять!
У відповідь музика залунала ще голосніше. Схоже, сусідська квартира перетворилася на концертний зал, де грали всі оркестри світу.
— Мамо, не хвилюйся, — втомлено промовила Оксана, визираючи з кухні з чашкою чаю. — Поговори з ними завтра по-людськи.
— По-людськи? — Ганна Іванівна повернулася до доньки, очі блищали від обурення. — Я вже місяць з ними по-людськи! А вони ніби глухі! Чи вдають!
За стіною знову щось грюкнуло, почулися чоловічі голоси, сміх, топіт ніг. Ганна Іванівна схопилася за серце.
— Господи, та що це таке! Раніше тут Марія Степанівна жила, царство їй небесне, тиша була, благодать. А тепер…
Оксана поставила чашку на підвіконня, підійшла до матері.
— Мамо, ну чого ти так засмучуєшся? Молоді люди, їм весело хочеться. Згадай, як ми з Петром у дитинстві носились по квартирі.
— Це було вдень! І ми були діти! А ці… — Ганна Іванівна махнула рукою в бік стіни. — Дорослі мужики, а поводяться гірше за підлітків.
Музика раптом стихла. У тиші було чути лише тикання старих кухонних годинників і ледве помітний шепіт за стіною.
— Ось бачиш, — з полегшення зітхнула Оксана. — Може, самі зрозуміли, що переборщили.
Але раділа вона завчасно. За кілька хвилин почувся довгий, сумний виття. Не людський — звірячий.
— Що це? — Оксана зблідла.
— Собака, — похмуро сказала Ганна Іванівна. — Тепер ще й собака в них. Величезна, судячи з голосу.
Пес вив так, ніби його душа розривалася від туги. Виття переходило в скигління, потім знову піднімалося до нестерпних висот.
— Мамо, може, їй погано? Може, допомога потрібна?
— Яка допомога? Їм просто байдуже на всіх! — Ганна Іванівна знову почала стукати у стіну. — Тихо там! Чуєте? Собаку заспокойте!
У відповідь почулися чоловічі голоси, але розібрати слова було неможливо. Собака замовкла на хвилину, потім завила з новою силою.
Ганна Іванівна сіла у крісло, поклала руки на коліна.
— Оксанко, я більше не можу. Сил немає. Кожної ночі те саме. То музика, то телевізор, то ця проклята собака. Я вже тижнями не сплю.
Донька підійшла, присіла на підлокітник крісла.
— А ти дільничного викликала?
— Викликала. Приходив. Поговорив з ними. На один день затихли, потім знову почалося. Дільничний каже, що доказів немає. Як доведеш шум? Коли він приходить, вони затихають, а варто йому піти…
За стіною знову загрюкотіло. На цей раз ніби хтось пересував меблі. Тяжкі, масивні. Скрип, гуркіт, знову скрип.
— О другій ночі меблі переставляють, — пробурмотіла Ганна Іванівна. — Нормальні люди так не роблять.
— Мамо, а може, справді щось трапилося? Може, вони не зі зла шумлять?
— Оксанко, ти що, їх захищаєш?
— Та ні, просто… Пам’ятаєш, бабуся Настя розповідала про дядька Івана? Він теж по ночах шумів, а виявилося, що в нього хвороба була. Як її… альцгеймер. Він не розумів, що робить.
Ганна Іванівна задумалася. Дійсно, шум за стіною був якимось дивним. Не як у звичайних шумних сусідів. Там відбувалося щось незрозуміле, майже містичне.
— Гаразд, — рішуче підвелася вона з крВона накинула халат, узула капці й вийшла на сходову площадку, де двері сусідської квартири стояли наполовину відчинені, немов хтось їх поспіхом покидаючи, залишивши за собою лише тиху пісню старого патефону, що долинала з темряви прихідної.
