Ця історія — не вигадка, не сценарій з фільму і не міська легенда. Це реальність, від якої холоне серце. Оповідь, почута мною від подруги моєї тітки, назавжди врізалася в пам’ять. І я перекажу її від її обличчя — бо тільки так можна передати весь біль, розгубленість і силу, з якою вона пройшла цей шлях.
Мене звуть Оксана, і я виросла в дитбудинку. З півтора років — без ласки, без колискових, без материного голосу. Замість цього — казенні стіни, чужі обличчя та вічна внутрішня порожнеча. Зі мною залишили записку — кілька рядків про те, що батькам довелося відмовитися від мене через важкі фінансові умови. Це було в кінці дев’яностих, коли все розвалювалося — країни, родини, долі. Я вірила. Хотіла вірити. Що в них не було вибору. Що вони повернуться.
Спогадів не лишилося, тільки фотографії. Кілька старих знімків, де були мама, тато й я — зовсім крихітка. Ці фото були моїм вікном в інший світ. Вночі я перебирала їх, запам’ятовуючи кожну рису обличчя, кожну тінь на стіні. Сподівалася, що одного дня двері в групу відчиняться — і вони прийдуть за мною.
Але роки йшли. Мені виповнилося вісімнадцять, і я покинула дитбудинок. Вирушила у велике місто, у те саме, де колись зробили ті самі знімки. Жила на орендованих квартирах, перебивалася підробітками, але вступила до університету — наполегливість і вміння добиватися свого допомогли. Незабаром у моєму житті з’явився він — Богдан. Ввічливий, турботливий, добрий. Ми зустрічалися півтора року. Він став моєю опорою. Вперше я почувала себе не покинутою, не забутою дитиною, а жінкою, коханою та потрібною.
Одного разу Богдан запропонував познайомити мене зі своїми батьками. Вони жили у Львові, а сам він переїхав до нашого міста на роботу. Я злякалася. Відмовлялася, посилалася на навчання, зайнятість. Але він наполягав, казав, що його мати давно хоче побачити майбутню невістку. Зрештою я погодилася.
Ми приїхали на вихідні. Нас зустріли подружжя років шістдесяти — доброзичливі, охайні, зі звичною манерою господарів старої школи. Будинок був просторий, чистий, затишний. У гостях була ще одна сім’я — молодша сестра майбутньої свекрухи з чоловіком і донькою. Усі були ввічливі, наливали чай, говорили про весілля, будували плани.
Але в мені все стискалося. Щось було не так. Дуже не так. Я не могла зрозуміти, звідки це відчуття — ніби я вже була тут. Ці стіни, ця кімната, портрети… І раптом — як удар струмом: я впізнала інтер’єр. Це була та сама квартира, яку я десятки разів бачила на фотографіях. Ті самі стіни, той самий мЯ стояла в будинку своїх батьків, і вони не пізнали власної доньки.
