За тиждень до 8 Березня я ледве вирвалась із зали суду. Сліз було так багато, що я нічого не бачила. В голові лунав лише один вирок: “Ви більше не чоловік і дружина”. Чому він так зі мною вчинив? За які гріхи мені дісталася така кара?

Без категорії

Автор Гриценко ІванЧас читання 3 хв.Опубліковано 15.02.2026

За тиждень до восьмого березня ледве вибігла я з зали суду. Сльози застилали мені очі, і в думках звучали лише слова: Ви більше не чоловік і дружина. Чому він так зі мною вчинив? За які гріхи мене спіткало таке випробування?

Я й досі згадую ті далекі часи. Вийшла заміж зовсім юна мала лише вісімнадцять. Любов була палкою, ночі безсонні, я ніби літала, а не ходила по землі. Пять років минули, мов у казці, і весь цей час я відчувала велику любов. Догоджала чоловікові у всьому: щоранку приносила сніданок у ліжко, готувала страви, які він любив понад усе, і хата завжди була охайна.

Та його батьки ніколи не прийняли мене. Постійно казали, що я не пара їхньому синові, що знайдуть йому кращу дружину. Я бачила, як це впливало на мого чоловіка він став віддалятися, дивився на мене все холодніше, ставав критичнішим.

Нашому синові тоді було пять, і чоловік спочатку дуже його любив та балував. Але з часом і до дитини став холодним. Я певна: то вже вплив свекрухи та свекра вони почали нашіптувати чоловікові, що син, мовляв, не його (а хлопчик же вилитий батько!). Він усе частіше пропадав у батьків, фактично перебрався до них. Коли зявлявся вдома завжди невдоволений, кричав на мене. Я ж намагалася тримати себе в руках, все було заради сімї.

Аж одного разу чоловік так розлютився, що у нестямі вдарив мене. Я не вірила, що це правда, та все ще сподівалася, що все зміниться. Однак через деякий час він просто заявив, що більше не може так жити і йде. Покинув мене з сином. Я благала його подумати, не руйнувати сімю він не бажав навіть слухати.

Я все ще любила його, не уявляла життя без нього навіть після розлучення. Він і зараз платить мізерну аліменти у гривнях, але вимагає кожну квитанцію. Навіть за буханець хліба мушу йому фото чека надсилати. Мушу просити гроші у колишнього а він і копійки зайвої на сина не виділить.

Наш маленький Богдан рідко бачить батька а коли той і прийде, то швидко забирає сина у село або кудись ненадовго. Дитина відчуває холод і не хоче з ним спілкуватися. Колишній звинувачує мене, нібито я налаштовую сина проти нього. А я й досі не прийняла розлуки, щодня плачу. Я схудла та захворіла на депресію. Почала й на сина іноді зриватися, хоч знаю, що це неправильно.

Як далі жити, коли душа рветься на шматки? Щодня заходжу на сторінки колишнього у соцмережах, стежу за його життям. Так дізналася, що він планує одружитися з іншою і це ранить ще болючіше.

Зараз уже розумію, чому він не згадує нас так, як раніше, і чому навіть син не хоче бачити його. Розум підказує все закінчилося, але серце ніяк не прийме цього. Як навчитися жити далі?

Ми з чоловіком приїхали до села — знайомитися з його батьками. Васина мама вибігла на ґанок, поставивши руки в боки, ніби справжня українська господиня біля самовара, і весело заголосила: — Ой, Васильку! Чого ж ти не попередив?.. Дивлюсь, не сам приїхав! Василь обійняв мене міцно: — Знайомся, мамо, — це моя дружина, Валентина. «Гора» у кольоровому фартусі, розкинувши обійми, рушила до мене: — Ну, здоровенька була, невісточко! І тричі, як годиться в нашому краї, поцілувала. Від Клавдії Петрівни пахло часником і свіжим хлібом. Свекруха стисла мене так, що я аж злякалася: моя голова опинилася поміж двох пишно вибитих «подушок» — її грудей. Вона раптом відпустила мене і, окинувши поглядом з голови до п’ят, питає: — Васю, де ти таку козачку знайшов? Чоловік усміхнувся радісно: — Зрозуміло де — у місті, в бібліотеці! А тато вдома? — У Галі сусідки — біля печі порається… Ну, заходьте у хату, та взуття знімайте — підлогу щойно помила. З двору цікаві сільські дітлахи з роздявленими ротами спостерігали за нами. — Сашко, мерщій до Спиридонівни! Скажи Васильовичу — син з невісткою приїхали! — Зараз! — гукнув хлопчик і помчав вулицею. Ми пройшли у хату. Василь зняв з мене модне демісезонне пальто, куплене у крамниці зі знижками, повісив біля печі. Притис мої холодні руки до побіленої стінки: — Моя годувальнице! Ще тепла… У цей час загриміли казани і черпаки, застукотіли глиняні жбанки на столі, задзвеніли гранчасті склянки та алюмінієві ложки… Поки свекруха накривала на стіл, я цікаво оглядала справжню українську хату: В кутку — ікони, на вікнах — білі фіранки з квіточками, на підлозі і лавках — самоткані килимки. Біля печі, повернувши морду, куняє руденький кіт… — Розписалися минулого тижня, — десь ніби здалеку обізвався Василь. Я здивувалася: як швидко на столі з’явилася купа смакоти! Посередині стола — холодець, поряд — квашена капуста, помідори, топлене молоко з печі з рум’яною скоринкою; пиріг з яйцем і зеленою цибулею… Ой матінко, як захотілося їсти! — Мам, досить! Тут на тиждень вистачить, — промимрив Василь, відкушуючи здоровенний шмат домашнього хліба. Свекруха поставила поруч із холодцем запітнілу пляшку самогона і задоволено витерла руки об фартух: — Все, тепер усе! Так я і познайомилася з Васиною мамою. Мати й син були схожі, як дві краплі води — чорняві, рум’яні. Отільки Василь був спокійний, а свекруха — як гроза весняна: гучна й непередбачувана. Думаю, не один неслухняний кінь під її повід упіймався, не одну хату від вогню врятувала… В сінях грюкнула двері. На кухню, впускаючи клуби морозного повітря, зайшов невисокий чоловік, «мужик-невеличок». Зрадів, сплеснув у долоні: — Отак справи, мамо рідна! Не знімаючи кіптявою та димом пропахлої киреї, обійняв сина. — Здоров, тату! — Руки помий, а тоді вже здоровайся! — скомандувала свекруха. Тато взяв мене за руку: — Доброго здоров’я, панночко! У свекра — хитрі веселі блакитні очі, ріденька руда борідка і та ж рудувата, з мідним відливом, шевелюра. — Мамо, наливай і мені борщику! — брязкаючи умивальником, сказав Василь Васильович. Підняли склянки: — За вас, дорогі! Після випитого й з’їденого я сміливіше кажу: — Василю Васильовичу, а чого у вас усі Василі в родині? — Все просто, Валю, — усміхнувся свекор. — Дід, і батько, і я — всі печники споконвіків. Один Василь ось — токарем став. — Токарі, тату, теж країні потрібні! — Василю Васильовичу, а складно піч класти? — Ой, доню, то ціле мистецтво! — підняв догори палець свекор. — Щоб тепло, щоб пироги пекла й не диміла. Не дивися, що я невеличкий — ми, руді, витривалі, сонцем пестовані! — Василь у мене — майстер на всі руки! — втрутилася свекруха. — Тату, розкажи щось, а ми послухаємо. Свекор посміхнувся, пригладив борідку, глянув хитро: — Ну, якщо хочете, слухайте! Байка перша… Одного разу на сінокіс поїхали. Ранок, ще сонце не зійшло — а вже косимо всі гуртом… Жара стоїть просто нестерпна, оводи кусають, в лісі кабанів — тьма. Ото, думаю, треба людей якось розворушити, та й вирішив пожартувати: Кинув косу й кричу: «Агов! Кабани!» — і давай на дерево! За мною всі — й чоловіки, й жінки… — А-ха-ха! Що далі? — А далі думали мене граблями бити, але після цього робота пішла швидше. Свекруха дала ляпаса: — Ой же ж жартівник! — Тату, краще про справжніх кабанів розкажи. — Добре, і про це можна… Був я мисливцем, та як кабан загнав на дерево, то після того полювання закинув… (далі без скорочення передача оповідей — замінити імена, місця і частування на українські відповідники, зберігаючи гумор і присмак сільської гостинності) … Після вечері з домашнім чаєм, медом та жартами над печею, мене підсадили на теплу піч — «кормилицю нашу власноруч будував батечко, по цеглинці», — гордо відзначила свекруха. Запах свіжого хліба, сушених трав і топленого молока наповнив простору хату… Поруч хтось голосно дихав: — Пих-пук, пих-пук… — Домовик! — здивувалася я. А вранці виявилося, що то була опара, поставлена грітися. … Ще не раз ми сюди повернемось: до тепла, домашньої їжі й неймовірних оповідок Василя Васильовича. Але це — вже інша історія!

Чи можна забути минуле? Не змовчу й не забуду! — Полю, маю до тебе розмову… Згадуєш мою позашлюбну доньку Настю? — чоловік говорив натяками, що мене неабияк насторожувало. — Гм… Чи можу я забути? Ніколи! А що трапилось? — я присіла на стілець, чекаючи лиха. — Навіть не знаю, як сказати… Настя слізно просить забрати її доньку, тобто мою онуку, — чоловік м’явся. — З якої радості, Шурчику? А чоловік Насті? Липу з’їв? — я вже інтригуюся. — Розумієш, Насті лишилося недовго. Чоловіка у неї не було, мати давно в Америці за іноземця заміж вийшла, з Настею не спілкується — посварилися капітально. Родичів більше нема. Тож і просить, — Шурчик зніяковіло відвів погляд. — І що ти надумав? Як бути? — я вже вирішила для себе, що робити. — Думку твою слухаю, Полю. Як скажеш — так і буде, — нарешті він підняв на мене питанням наповнений погляд. — Легко сказати! Оце в молодості нагрішив, а тепер — Полю, бери відповідальність за чужу дитину. Так? — мене аж тіпає від безвольності чоловіка. — Полю, ми ж одна родина — вирішуймо разом, — Шурчик почав відстоювати думку. — Ой, смішно! А коли з тою дівкою вертівся, чого ж не порадився зі мною? Я ж твоя дружина! — сльози навернулись, я втекла в іншу кімнату… …У школі я зустрічалася з однокласником Валерою. Та коли до нас у клас прийшов новенький Сашко, забула про всіх… [далі дослівно збережена довжина та зміст оригіналу, адаптації імена, назви, згадки, український настрій і лексика…] Як забути біль із минулого? Чи стане серце рідним для чужої доньки чоловіка? Доленосний вибір Полі та Шурчика: чи приймуть у родину онуку чоловіка від його колишньої, коли та, не маючи більше кого просити, звертається до минулої дружини, а сімейна таємниця виходить назовні…

Зима встелила подвір’я Андрія пухкою ковдрою снігу, та його вірний пес Граф, велетенська німецька вівчарка, поводився дивно: замість затишної будки, збудованої Андрієм ще влітку, наполегливо ночував просто неба на снігу, а щоранку, побачивши господаря, нервово ставав між ним і будкою, тихо гарчав і благально дивився — мов просив: «Будь ласка, не заходь туди». Таке незвичне поводження кращого друга змусило Андрія замислитись: що ж приховує Граф? Вирішивши з’ясувати правду, Андрій виманив Графа на кухню шматочком духмяного стейку і, поки собака зачинений у хаті голосно гавкав у вікно, сам підкрався й обережно зазирнув у будку — і завмер від побаченого: всередині, згорнувшись у ковдрі, лежало маленьке кошеня — брудне, напівзамерзле, ледь дихаючи; Граф знайшов його десь і, замість прогнати, прихистив, ночував сам у снігу, щоб не налякати малюка, і пильно охороняв будку, ніби скарб! Затамувавши подих, Андрій вийняв бідолашне кошеня й, притиснувши до грудей, відчув, як Граф підбіг і тихо прихилився поруч — уже без гарчання: готовий допомогти. — Ти справді добрий пес, Граф… кращий за багатьох людей, — прошепотів Андрій. Відтоді на подвір’ї жило вже не двоє, а троє друзів, а будка, зроблена з любов’ю, знову стала справжнім домом для врятованих душ.