29 грудня 2025 року
Сьогодні хочу записати те, як ми з дружиною та внуками провели день, що залишив у мене глибоке розуміння про роль дідуся в житті дитини.
Галя, моя дружина, ще до виходу на пенсію була запеклою рибалкою. Коли нарешті вона отримала заслужений відпочинок, її улюбленою розвагою стало проводити години на березі річки з вудкою в руках. Я ж, Микола, ще працював тренером у дитячій спортивній школі в нашому селі Новоград-Волинський. Мої учні прославили наш заклад, вигравши безліч змагань, тому я був зайнятий: тренування, змагання, підготовка до нових турнірів. Через це я міг вирушати на рибалку лише на вихідних. Галя завжди підтримувала мене, розуміла, що це важливо для мене.
У цю суботню неділю, коли у країні тривав локдаун і діти навчалися дистанційно, я з радістю зібрав свої снасті, посадив Галю в машину разом із внуками Степаном, Юхіною та молодшим, уже працюючим у МЧС хлопчиком Сашком. Поруч із нами стояв Кирило ровесник Степана, який часто спостерігав за нашою машиною, сподіваючись, що ми їхали в гості. Тільки коли побачив, як удочки звисають на багажнику, зрозумів, що йдеться про рибалку.
Я притормозив, підвіконня трохи відкрив і крикнув:
Кирику, їдеш з нами?
Кирило одразу підбіг, підняв шапку, шарф і рукавиці, і сховався на заднє сидіння.
Дорога привела нас до нашого улюбленого місця, де, за словами старих Бойкових, живе річкова щука велика, жирна. Я розжег вогнище, щоб діти могли зігрітися, а Галя, зручившись на складному стільці, зайшла в ролі головної рибалки. Ми ловили на живця дрібну рибку. Я слідкував за поплавком, а розчулений поглядом лишень вбирав дітей, щоб вони не завадили.
Раптом поплавок різко скинуло вниз. Я обережно підняв лінію, і вже через пятнадцять хвилин щука вивихнулася в повітря, а потім впала прямо у відро. Галя, підмигуючи, сказала:
Перший схопив!
Вона швидко підмінювала наживку і кинула ще одну. Діти, в той час, малювали на піску ворота для уявної гри у футбол. На другий клюв ще сильніше тягнув. Щука зявилась більша, ще жирніша. Діти в захваті спотикаються, а Галя розмірковує, які страви з неї приготувати.
Три щуки вже плескали в відрі, коли Степан підкрався:
Це справжня щука?
Так! відповіла Галя, підморгуючи. Та, що здійснює бажання.
Що нам загадати? вигукнули Степан і Юхіна.
Щоб відра само до дому йшли, жартувала бабуся Валентина, клацаючи живця на гачок.
Юхіна зітхнула:
Не цікаво, краще, аби царевна мене полюбила!
Кирило сміливо попросив:
А можу я щось замовити?
Звісно, погодилася Галя. Скажи, що у твоєму серці.
Кирило шепнув щіці, і щука миттєво впала назад у воду. Я дивувався, як так швидко все змінилося, та не сказав нічого в нашій сімї такі дивовижні випадки не новинки.
Галя, піднявши руки, вигукнула:
За щучим наказом і моїм бажанням, виконуй, щука, всі наші прохання!
Вона поглянула на Кирила, який стояв мовчки, і додала:
І ти, Кирилю, будь щасливим.
Коли я підйшов до нього, побачив порожнє відро і питав:
Чи клює?
Вона посміхнулася і відповіла:
Твори добро і кидай його у воду.
По дорозі додому діти зів’яли з втоми, а я нес на руках маленького Кирила, який вже спав. Поставив його до бабусі, а внуки зітхнули:
Дідусю! Яке ж ми загадали бажання?
Кирило шепотів:
Хочу, щоб у мене був дід.
Тихо! прошепотіла бабуся. Не кажи, інакше не здійсниться.
Вечором ми приготували уху зі щучого улову. Діти задрімали, а я, притулившись до теплого боку Галини, сказав:
Жалко, що у Кирила немає діда. Він мріє про телефон, компютер, але головне про ту підтримку, яку може дати лише справжній дід.
Я стараюсь бути добрим, відповів я задумливо.
Ти ж не його дід, наголосила Галя. Він хоче свого.
Місяць пройшов, наближався Новий рік. У місті поставили велику ялинку, розвісили гірлянди, сніг покрив дахами. У школах звучали колядки. Кирило був сумний, бо хворівав, кашель не відступав.
Тоді я вирішив зателефонувати старому друзеві Борису, колишньому вчителю фізкультури, який жив у місті Ковель, за сто кілометрів. Розказав йому про Кирила та його потребу в дідусеві.
Ти можеш приїхати у ролі Діда Мороза? спитав я.
Я ж і так у костюмі, відповів Борис, Приїду раз на рік, аби підняти настрій, а після будемо пити чай і їсти твої пироги.
Борис погодився, і ми розпланували його візит. Першим у новорічну ніч прибув мій син Михайло, який після інституту зайнявся професійним біатлоном. Він під’їхав на «Лексусі», наш шкільний автомобіль, і допоміг розвантажити подарунки. У двері нашого будинку зустріла нас Валентина, вже підготовлена до святкування, а поруч стояв Борис з великим мішком, у руці посох, а за ним молодий хлопець з коробкою коньків.
Кирило, сховавшись за ялинкою, підбіг і вигукнув:
Ти приніс мені діда!
Я! відповів Борис, обіймаючи його. Ти мій найрідніший внук.
Кирило, майже розплакавшись, спитав:
Чи можеш залишитися у нас трохи?
Звичайно, сказав Борис, дивлячись у сторону своєї дружини, якої охопила радість.
У будинку зявилася ще одна красива жінка в білій шапці Снігуронька, що принесла подарунки. Син Михайло, схвильований, підкреслив:
Дідусь, за щучим наказом, я прийшов!
Моя донька Катерина, захоплена гостями, розплакалася від щастя. Борис подивився на мене і сказав, що це найкращий подарунок бачити, як діти радіють.
Після чаю і пирогів, які випікала Галя, ми усвідомили, що справжнє чудо це не в трьох щуках, а в тому, як один чоловік, навіть випадковий, може стати справжнім дідом для хлопця, якому його не вистачало.
Рік пройшов, і 31 грудня, коли під’їхав знайомий джип, я з гордістю спостерігав, як Кирило тримає в руках нову коляску для своєї сестрички Галички, названої на честь Галини, нашої рибалки-героїні.
**Урок, який я виніс:** справжня сила не в риболовних успіхах чи великих подарунках, а в готовності простягнути руку допомоги і стати тим, кого дитина назве «дідусь», навіть якщо це лише на один день у новорічну ніч.
