Беріть його куди завгодно, робіть з ним що завгодно, я більше не витримую! проревів колега, сидячи за пультом у нічній зміні в офісі в Києві. Я підвів голову, коли почув, як він розмальовував свою розчаровану репліку.
Що саме? кинуливо запитав я.
Віддаю вартового, повідав він, змахнувши рукою. Німецька вівчарка, яку ночами вилазить з ланцюга, голодна, шерсть розвалюється, у дворі бруд, а охороняти нічого не в змозі.
Серце розтягнулося отицько. Я зателефонував батькові, Андрію Петровичу, і спитав, чи не потрібно йому ще одного охоронця на під’їзді. Після кількох хвилин він передзвонив: «Привози, беріть».
Настав день. Ми завантажили в старий «Запорізький», взяли бинтна всяк випадок, щоб закрутити кіт. Коли під’їхали до будинку в Острозі, нас зустріла колего і пескрихта: обірвана, худорлява, шерсть розстебла, головою вкрита кривава рана, пошкоджена лапка. Очі його були такі сумні, ніби хотіли рідко плакати.
Пес сам стрибнув у машину, спокійний, без крихти агресії. За ним сів чоловік сестри Марчини, і всю дорогу кобель спокійно лежав у задньому сидінні.
Додому ми спочатку купили йому нашийник, повідок і відразу ж занурили в душ. Мати Олена і сестра Марчина, сховавшись за поріг, спостерігали, ніби ми привезли дикий звір. Поки мивка тривала, мама поварила гречану кашу з кусочками мяса. Після того, як каша охолола, ми дали собаці шматок хліба. Я памятаю, як боляче було бачити, що він так жадібно падав на просту крихту, а не на рани.
Звичайна вага німецької вівчарки близько 35кг, а наш «герой» важив ледве 20кг. Коли він отримав миску з їжею, миттєво всмоктав усе і злегка задрімав на килимку.
Мама підняла миску, щоб вимити її, коли раптом відчула, як щось виніс її з рук. Це був той самий кобель його назвали «Грім». Він обережно схопив миску зубами, приніс назад і легнув поруч, ніби сказав: «Тепер це моє, я подбаю».
Ми не планували залишати пятирічного кобеля в нашій квартирі думали, що мама буде проти. Але її серце розтріскалося, і ніхто не зміг віддати такого вірного друга. Після купання і розчісування Грім виглядав немов новий.
Наступного ранку я повів його до ветеринара в Львівську міську клініку. Там нам пояснили, як обробити рани, я купив ліки за 350 і через два тижні зробив всі щеплення. Я не звинуватив колишніх власників; можливо, собака просто втек і отримав всю ту біду на вулиці.
Коли Грім повністю одужав, ми записали його на курс дрессури. Літні канікули батьки брали його на дачу в Карпатах там він став справжнім охоронцем: нікого не пустив до огорожі, а 40кг живої сили змушували всіх поважати.
Тепер минуло вісім років. Грім переніс дві операції: спочатку виправив пахову грижу, потім ускладнення після неї. Сустави боліли, розвинувся артроз, але ми щодня лікуємо, підтримуємо, любимо його. Тато ласкаво називає його «синок», мама пестить, як дитину.
Як же можна було не полюбити таку собаку і віддати її? У ньому безмежна вірність і ніжність. Догляд за твариною вимагає сил, та тепер ми уявити собі будинок без Грима не можемо. Коли тата немає, або хтось з нас у відрядженні, Грім сумує, не їсть, чекає біля дверей.
Через кілька років після появи Грима в нашій родині померла кішка, що жила з нами понад вісімнадцять років. У нашому підїзді нові квартиранти залишили котеня, і сусіди його підгодовували. Я зрозумів, що не можу залишити його на холодний листопад. Тепер хитра і нагальна кішка на імя «Калина» живе з нами, кудись шмараючи по підвіконню.
Люди, будьте добрішими до тварин. Вони відчувають і біль, і любов. Оберіть любов.
