Загальне сімейне рішення винесла старша донька Олесе́ня. Через своє заносливе натхнення і вимогливість до женихів вона так і не вийшла заміж, а до тридцяти літ перетворилася на кривавого чоловікофоба, немов бурхлива виразка в шлунку, справжній чоловічий жах у плоті.
Приблуда, сказала вона, ніби підписуючи. Молодша донька, Лада, пухка і смішна, схвалила посміхом. Мати мовчала, та її суворе обличчя говорило, що знову нова зятька їй не сподобалась. А що могло сподобатися? Єдиний син, опора й надія, служив у армії і привіз звідти дружину. У тієї, так званої дружини, ні батька, ні матері, ні грошей ні копійки. Чи то з дитячого будинку, чи то по родичах ходила. Нічого не знали. Толя мовчить, жартує: не журися, мамо, збудуємо свої багатства. Так розмовляй з ним, з цим балавіном. Кого приніс у сімю? Може, вона крадійка, аферистка зараз їх багато!
Варвара Нікітівна, відтоді як Приблуда оселилась у будинку, нічого не спала. У полусні лише дремала. Чекала якоїсь хитрості від нової родички, коли та почне шарити по шафах. А донькам ще підштовхували: «Ти, мамо, цінні речі по родині сховай, бо не знаю, що можуть вкрасти шуби, золоті». Та в одну прекрасну ранок просинемось, а цінне зникне, мов тінь!
Толя, а точніше його плешка, за місяць програла: кого привів у дім! Де твої очі? Ні шкіри, ні річки!
А нічого не поділати, жити треба. Почали живити і Приблуду на місце ставити.
Будинок багатий, город тридцять соток, три кабанчики в загоні, птахи не підрахувати. Роботи, хоч би весь день, не втиснути. Але Приблуда не скаржилась. Працювала: і кабанчиків доглядала, і їжу готувала, і в будинку прибирала. Старалась свекруї догодитися. Та тільки якщо материнське серце не лежить, навіть якщо золотом підстелити, все ж буде погано. Небажану зятьку, мучену від розчарування, у перший же день сказала суворо:
Звертайся до мене по іменіпо батькові. Так буде краще. У мене вже є донечки, а ти, як би не старався, не станеш дочкою за кровю.
Відтоді Приблуду називала Варвара Нікітівна, а сама мати зятьку ні до чого не називала. «Треба щось сказати», лише думала, і нічого не говорила. Не треба було піддавати. Проте золовка нелюбимій родичці не давала спокою, кожну дрібницю ставляла в кут. Іноді мати змушувала тримати розбігаються донечки, не через жалобу до Приблуди, а бо в будинку мав бути порядок, а не суєти. Тим більше дівка виявилась працелюбною. Хапала за все, не була лінюхою. Спершу сама не визнаючи, мати поступово відтаяла.
Можливо, життя налаштувалося б, якби не Толя загубився у своїх мріях.
Що ж чоловік витримає, коли зранку до вечора в двох голосах його кликатимуть: «Що ж ти одружився, а що ж ні». Ось Олесе́ня познайомила його з подругою, і все закрутилось. Золовки святкували перемогу: «Тепер ненависна Приблуда прибере все». Мати мовчала, а Приблуда робила вигляд, ніби нічого не сталося, лише очі її стали мякими, тужливими. І раптом, мов грім серед ясного неба, сталися дві новини: Приблуда чекає дитину, а Толя розлучається з нею.
Не буває так, сказала мати Толі. Я тобі її в жёнки не підбирала.
А вже одружився живи! Нічого не скаржитися. Скоро станеш батьком. Порушиш сімю, вигнучу з дому і не хочу тебе бачити. А Шура залишиться тут.
Вперше за весь час мати назвала Приблуду імям. Сестри охололі. Толя розлютився: «Я чоловік, вирішую сам». Мати ж вклала руки в боки і сміялася: «Який ти чоловік? Ти ще лише штанці носиш. Спочатку народиш дитину, виховаш її, навчиш розуму, тоді вже називатимеш себе чоловіком!»
Мати ніколи не ховала слова в кишені, а Толя весь в мамині обійми.
Як щось задумав роби! Пішов з дому. А Шура залишилась. Через деякий час народила дівчинку і назвала її Варюшкою. Коли мати дізналася, нічого не сказала, та було видно, що радіє.
Зовні в будинку нічого не змінилось, лише Толя забув дорогу додому. Ображений. Мати, хоч і переживала, не показувала. А внучку полюбила, балувала подарунками, цукерками. Шурі, здається, ніколи не пробачила, що втратила сина через неї, та й не звинувати її ні словом, ні жестом.
Минуло десять років. Сестри вийшли заміж, і в великому будинку залишились лише вони троє: мати, Шура і Варюшка. Толя підписався до армії і поїхав на північ з новою жінкою. А до Шури підїхав один відставний військовий, серйозний чоловік старший за неї. Він розлучився з дружиною, залишив квартиру, а сам жив у гуртожитку. Отримував пенсію, був надійний жених. Шурі сподобався, та куди б вона його привела? До свекрухи?
Він все пояснив, попросив вибачення і заявив, що прийшов до матері. «Варваро Нікітівно, я люблю Шуру, без неї не можу». А мати лише спокійно відповіла:
Любиш? Тоді живіть разом.
Після хвилини мовчання додала:
Варюшку по квартирі не підкидаю. Живіть у мене.
Так вони всі разом оселились. Сусіди губилися в балачках, як ця дивна Нікітівна вигнала сина з дому, а Приблуду прийняла з гумором. Ніхто не підкидав кістки варварці, а вона ігнорувала чутки, не розповідала сусідам про молодь, трималась гордо і недосяжно. Шура народила Катерину. Мати не могла радіти своїм онукам, бо чи то справжня внучка? Ні, ні.
Раптом біда спіткала, як зазвичай, несподівано. Шура тяжко захворіла. Чоловік зламався, навіть випив. Мати мовчки, без зайвих слів, зняла всі гроші з книжки і відвезла Шуру до Києва. Яку ліки не прописувала, якіх лікарів не показувала все даремно.
Вранці Шурі стало легше, вона попросила у матері курячий бульйон. Мати миттєво зарубала курку, обчистила, варила. Коли принесла готовий бульйон, Шура не змогла його зїсти і вперше за все життя заплакала. І мати, яку ніколи не бачили плачучою, заплакала разом з нею:
Чому, дитинко, ти залишаєш мене, коли я тебе полюбила? Що ти робиш?
Відразу заспокоїлась, витерла сльози і сказала:
Не хвилюйся за дітей, вони не пропадуть.
І до самого кінця більше не плакала, сиділа біля Шури, тримала її руку і ніжно погладжувала, ніби просила прощення за все, що стало між ними.
Ще десять років минуло. Варюшку нарекали заміж. Приїхали Олесе́ня і Лада, вже старші, зморщені. Жодна з них не мала дітей. Зібралась вся родина. Толя повернувся. З дружиною розійшовся і тепер жив в одній хатиці. Побачив, якою гарною стала Варюшка, і зрадів: «Не очікував, що у мене така чудова донька». А коли почув, що вона називає батька чужим чоловіком, його обмудрив і він виніс претензії до матері: «Ти ввела чужого чоловіка в дім, нехай прибирає». Він нічого тут не робить, бо я батько.
Мати відповіла:
Ні, сину. Ти не батько. Хоч був в штанах з дитинства, не виріс у них до чоловіка.
Сказала, ніби підписуючи. Толя не витримав приниження, зібрав речі і знову вирушив у світи. Варюшка вийшла заміж, народила сина і в честь прийомного батька назвала його Олександром. А бабусю Варю поховали минулого року поруч із Шурою.
Так вони й лежать в ряд: зятька і свекруха. А навесні між ними проросла берізка. Звідки вона взялася, ніхто не знає. Хтось сказав, то прощальний привіт від Шури, то останнє «прости» від матері.
