**Щоденниковий запис**
До кінця робочого дня у Тараса задзвонив телефон — мелодія, яку йому встановила його дівчина, Соломія. Він підніс трубку і почув її голос:
— Тарасе, я в салоні краси, заїжджай за мною. Ти ж знаєш куди.
— Знаю, приїду, — відповів він і поклав трубку.
Тарас знав, що Соломія в салоні проводить по дві години, а то й більше, тому не поспішав. Зачекавши трохи, вирішив зайти в кав’ярню поруч.
— Подзвонить, коли буде готова, — подумав він, сідаючи за стіл. Офіціант підійшов миттю, і він замовив каву з десертом.
Тарас уже все з’їв, перегорнув новини, подивився кілька відео, а Соломії все не було.
— Цікаво, скільки сьогодні вона залишить у салоні, — подумав він, хоча вона за свою красу платила сама… точніше, не сама, а її батько — заможний бізнесмен.
Вони зустрічалися вже сім місяців, іногда ночували в його двокімнатній квартирці. Але коли їй набридало тісне житло, вона їхала додому — до батьків у розкішний триповерховий маєток за містом. Єдина донька, яка ні в чому не знала відмов.
Соломія вже познайомила його з батьками. Мати, здавалося, не була в захваті від нього — звичайний айтішник, двадцяти семи років, що з нього взяти? Але донька, мабуть, провела з нею розмову, тому відвертих образ не було. Та все одно він відчував — не до двору його тут.
Вже й сам Тарас почав усвідомлювати, що Соломія — не та жінка, про яку він мріяв. Але відмовитися від весілля не наважувався. До того ж її батько якось прозоро натякнув:
— Той, хто зробить мою доньку щасливою, і сам щасливим буде. А якщо, не дай Боже, вона буде нещаслива… — Тарас зрозумів без слів.
Соломія була гарненькою, але капризною. Він не розумів, навіщо вона проводила стільки часу в салоні, якщо й так була красунею. Вона мала почуття гумору, інтелект, але була впертою та зверхньою — мабуть, це через гроші, які вона витрачала без ліку. Лише вчора вона оголосила:
— Так, Тарасе, через десять днів ми летимо на Мальдіви. Батько оплатив подорож. Я втомилася, хочу відпочити. — А він не розумів, від чого вона втомилася, якщо не працювала.
— Але ж я працюю!
— Нічого, батько все владнає…
Його думки були суперечливі. Після розмови з її батьком він зрозумів, що його бажання перетворилося на обов’язок — і це його бентежило. Соломія почала дратувати. Усі її розмови зводилися до батькових грошей. Їхні стосунки ставали складнішими, і Тарас усвідомлював — вони з різних світів. Але все ще збирався на ній одружитися.
Роздумуючи за кавою, він раптом почув голос, від якого аж здригнувся.
— Тарасе, це ти? — незнайомий хлопець усміхався йому, немов рідний. — Я ж це — Богдан!
Тарас нарешті впізнав:
— Точно, Богдане! — він схопився з місця, вони обнялися. — Мій друже з дитинства. Як ти тут опинився?
— А тебе й не впізнати, — похлопав його по плечу Богдан. — Заматерів, респектабельно виглядаєш.
— І тебе ледь впізнав. А ти що тут робиш?
— Зустрічаю сестру, Мар’яну. Ти ж пам’ятаєш її. Вона на останньому курсі консерваторії, сьогодні в неї концерт. От я зайшов сюди — не розумію я її класичної музики, — сміявся Богдан.
— А як вона, Мар’яна?
— О, сестра — талант! Звичайна сільська дівчина, а сама вступила до консерваторії, без жодних протекцій…
— Як же я хочу її побачити! — вигукнув Тарас.
— Не проблема. За сорок хвилин вона подзвонить, можемо разом під’їхати, якщо, звісно, ти нікуди не поспішаєш.
— Ні, чекаю на Соломію, вона в салоні краси.
— Ну то добре, ми з Мар’яною під’їдемо.
Тарас яскраво пригадав, як у дитинстві їздив до бабусі в село, а поруч жили Богдан і Мар’яна. У них було велике подвір’я, будинок і кілька літніх хат, які здавали дачникам. Красиві місця — ліс, озера, річка.
Вони з Богданом і Мар’яною дружили десять років, кожного літа проводили разом час. А потім бабуся померла, і будинок продали.
— Ех, колись ми з Богданом і його сестрою ловили рибу на озері, пекли її на вогні, співали під гітару і мріяли… — нахлинули спогади. — А Мар’яна… моя перша любов. Яка ж вона тепер?
— Посміхатися в порожнечу — це дурно, — голос Соломії повернув його до реальності.
— Ну нарешті. А я посміхаюся гарним новинам, — оглянув її, намагаючись зрозуміти, що саме змінилося після салону.
— Ну як я? — задоволено спитала вона.
— Нічого.
— Нічого?! — скрикнула Соломія. — Ти знаєш, скільки коштує це «нічого»? Манікюр, косметолог… Я ж немовля!
— Як завжди, — поспішно додав він. Вона справді була гарненькою.
— Поїхали до нас, сьогодні гості, — сказала Сол
