– Чого ти сьогодні така мовчазна й замислена? – запитав Микола дружину, сидячи за кухонним столом пізнього вечора.
Дружина Олеся мовчки поставила перед ним розігріту вечерю.
– Ти сьогодні знову пізно? – ледве чутно промовила вона.
– Брав додаткову роботу… премію видадуть в кінці кварталу.
Микола, тридцятип’ятирічний банківський службовець, стрункий, молодятий чоловік, щойно повернувся додому. У квартирі його чекали дружина та три доньки – шести, чотирьох років і однорічна дитина. Останні два роки він не хотів повертатися додому, затримувався у банку, блукав вулицями Києва… і лише опівночі переступав поріг. Йому набридли дитячі крики, галас, пелюшки, розпашонки… нічні плачі дітей і дружина – завжди втомлена, недоглянута: у старому халаті, з неохайним пучком волосся, з синіми під очима.
Коли сім років тому він одружився з жвавою красунєю з відділу, чи міг він уявити, що сімейне життя перетвориться на такий тягар… таке розчарування? Спочатку він був щасливий: народилася перша донька. Він допомагав дружині по господарству, вивільняв їй час у вихідні, щоб вона встигла до перукарні, на манікюр. Через рік Олеся знову завагітніла – вирішили народити одразу двох, “відстрілятися” і на цьому зупинитися. Друга донька була неспокійною дитиною: до півроку кричала вночі, і Микола приходив на роботу невиспаним, з почервонілими від недосипу очима. Потім маля заспокоїлася, життя налагодилося. Дітей віддали до садочка, дружина вийшла на роботу… І тут – сюрприз: Олеся знову вагітна.
Він був проти ще одної дитини, але дружина розплакалася, влаштувала скандал. Він довго сперечався: “Куди нам ще одну? – умовляв він. – Ці ще маленькі… Зараз є сучасні методи. Давай зробимо все як треба.”
Та Олеся стояла на своєму. Він здався – погодився на ще одну дитину. Сподівався, що буде син.
Вагітність проходила важко, дружина часто лежала у лікарні. А він залишався з двома дітьми: садочок, прогулянки, прання, прибирання… Допомоги чекати було ні від кого: її батьки жили за тисячі кілометрів, у Закарпатті. У нього лише стара хвора мати, якій і так треба допомагати.
Третя дитина теж була неспокійною – плакала вночі, затихала лише на руках у матері. Олеся не спускала донечку з рук.
Поступово Микола почав розуміти: додому йти не хочеться.
“Що я бачив за ці сім років? Перший рік – кіно, кафе, виставки, навіть море… А потім??? Діти, плач, пелюшки, розпашонки…” – крутилося в голові.
Він вже не бажав дружину як жінку, близькість з нею не вабила… Повертався пізно, коли діти вже спали. Дивитися на дружину не міг… Йому було її шкода – у що перетворилася колишня красуня? Але ще більше шкода було самого себе – треба щось вирішувати. Так більше жити не міг.
На роботі колеги хвалилися подорожами, відпочинком у Єгипті й питали, коли він, сім’янин, покаже своїм жінкам море – адже зарплата у нього непогана. Він мовчав: кому розповіси, що сам мріє втекти хоч на кілька днів, а краще – на місяці.
– Миколо, я знову вагітна, – тихо промовила Олеся й сіла на стілець.
Чоловік завмер, ложка з борщем зависла в повітрі.
– Ти що, з глузду з’їхала? Я й не пам’ятаю, коли востаннє з тобою спав! – закричав він.
– Вже дванадцять тижнів, нічого не зробиш… – тихо продовжувала дружина.
– Ти божевільна! Годі, досить з мене. Це не життя – це пекло! Подивись на себе – у що ти перетворилася? Ти коли у перукарні останній раз була?
Ти ж запевняла, що захищаєшся! Ти схожа на привида… Я не можу на тебе дивитися. Я йду. Залишайся сама з дітьми, роби що хочеш!
– Куди ти йдеш? А як же ми? – прошепотіла Олеся, і єдина сльоза скотилася по щокі.
– Я залишаю тобі й дітям цю квартиру і все, що в ній є. Заберу машину й поїду до матері – житиму там. Бачити тебе не можу, – ще голосніше гримів Микола.
Він різко підвівся зі столу й крокував до виходу.
– У страшному сні такого не міг уявити. Не життя – каторга, – вигукнув чоловік, виходячи з квартири.
